Чинним цивільним законодавством України передбачено низку способів захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та свобод фізичних та юридичних осіб, серед яких, посідає чільне місце і такий спосіб захисту як визнання правочину недійсним.
Варто відзначити, що застосування законодавцем при формуванні даного способу захисту прав, свобод та законних інтересів осіб такого збірного поняття як «правочин» прямо дозволяє стверджувати про те, що у судовому порядку є можливим визнання не тільки будь-якого двостороннього чи багатостороннього договору, але і односторонніх правочинів, адже термін «правочин» є ширшим поняттям, яке включає в себе усі зазначені вище види правочинів, передбачених цивільним законодавством.
Якщо ж далі вести мову про визнання правочину недійсним, то в даному випадку мова йтиме саме про такий вид недійсних правочинів як оспорювані правочини, позаяк саме дана категорія правочинів може визнаватись в судовому порядку недійсними, адже вони є чинними та підлягають виконанню сторонами до тих пір, поки суд їх не визнає недійсним.
Інша ж категорія недійсних правочинів, а саме нікчемні правочини, не потребують їх визнання недійсними в судовому порядку, оскільки їх недійсність прямо випливає з положень закону, а саме їх укладення не породжує жодних юридичних наслідків для сторін з моменту їх вчинення.
Звернувшись до положень Цивільного кодексу України, можна виокремити низку підстав для визнання відповідного правочину недійсним, зокрема: що вчинені дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати (ст. 225 ЦК України); що вчинені під впливом помилок або обману (ст. 229 та 230 ЦК України); що вчинені під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України); фіктивні правочини (ст. 234 ЦК України); удавані правочини (ст. 235 ЦК України) тощо.
Водночас, якщо проаналізувати практику Верховного Суду у даній категорії справ, то найбільш поширеними є випадки звернення до суду із позовною вимогою про визнання правочину недійсними на підставі статей 225, 229, 230, 233 ЦК України.
Тому, у даній статті пропонуємо розглянути більш детально означені вище підстави для визнання правочину недійсними як з точки зору законодавства України, так і крізь призму практики Верховного Суду.
Зокрема, якщо, приміром, розглядати підставу для визнання правочину недійсним, передбачену ст. 225 ЦК України, то нею передбачається, що парвочин може бути визнаний недійсним у разі, якщо дієздатна особа у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
З аналізу зазначеної норми слідує, що формула визнання такого правочину недійсним складається з: укладення правочину повністю дієздатною особа, яка, однак, у момент його вчинення в силу психічних факторів не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. При цьому, зважаючи на категоричне формулювання законодавця, неможливість особи, яка оспорює такий правочин, усвідомлювати значення своїх дій має мати абсолютний характер, що зумовлене хронічним або стійким розладом психіки.
Аналогічний висновок міститься і у постанові КЦС ВС від 03 лютого 2022 року у справі № 520/8118/17, в якій Суд наголосив на тому, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Якщо ж даною підставою для визнання правочину недійсним є все більш-менш зрозуміло, то досить цікавою та багатогранною підставою для визнання правочину недійсним є вчинення особою відповідного договору під впливом обману або помилки.
В даному розрізі, слідує почати з того, що на відміну від вчинення правочину дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, особа при вчиненні правочину під впливом обману або помилки розуміє значення своїх дій та може керувати ними, але укладення відповідного правочину відбувається унаслідок дефекту волі, який супроводжується невірним сприйняттям обставин його вчинення, зумовлених тими чи іншими чинниками.
Слід зауважити на тому, що зазначені досліджувані підстави досить часто помилкового ототожнюються у звʼязку з тим, що помилка та обман нібито за своїм смисловим навантаженням взагалі нічим не відрізняються. Однак, з точки зору законодавця дані поняття є принципово різними, оскільки обман передбачає навмисні дії однієї сторони, спрямовані на введення іншої сторони в оману з метою спонукання до укладення невигідного правочину, в той час як помилка ж виникає без злого умислу контрагента і стосується неправильного розуміння однією зі сторін істотних умов правочину, його природи, прав та обов’язків сторін тощо.
Іншими словами, основна відмінність полягає в суб’єктивній стороні: при обмані є умисел ввести в оману, а при помилці такого умислу немає.
Ще однією трудністю, з якою часто стикаються особи при зверненні до суду із позовною заявою про визнання правочину недійсним є те, що ними помилково трактуються норми ст. 229 ЦК України та 230 ЦК України у тому розрізі, що для визнання правочину таким, який був вчинений під впливом помилки або обману достатньо лише наявності помилки або ж обману будь-якого характеру, в тому числі навіть незначного.
Разом з тим, варто відзначити що не кожна помилка чи обман є безумовною підставою для визнання відповідного правочину недійсним, що власне послідовного зазначається і Верховним Судом у своїх правових позиціях.
Приміром, щодо вчинення правочину під впливом помилки, як чинне законодавство, так і судова практика однозначно зазначає про те, що сама наявність помилки не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним на даній підставі. Необхідним є встановлення вчинення правочину під приводом помилки, яка мала істотне значення. За тією ж логікою, не є підставою для визнання договору недійсним на підставі ст. 229 ЦК України і помилка щодо мотиву вчинення правочину, до якого часто відносять помилки щодо правової природи такого правочину (наприклад, особа укладаючи договір дарування внаслідок власного незнання закону помилково дійшла висновку, що укладає договір довічного утримання).
Наведене узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові КЦС ВС від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, в якій суд чітко вказав на тому, що поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину – це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчиняє правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.
Що ж до вчинення правочину під приводом обману, то окрім встановлення обставини наявності у однієї із сторін правочину умисних дії з метою введення в оману іншої сторони правочину щодо сутності та правових наслідків правочину, який між ними укладається, важливим є і встановлення факту наявності обставин, які мають істотне значення, щодо яких особу було введено в оману.
Наведене узгоджується із правовим висновком викладеним у постанові КЦС ВС від 15 квітня 2020 року у справі № 489/3570/16-ц, в якій було наголошено на тому, що під обманом розуміється при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).
Насамкінець, у частині розкриття нами проблематики визнання правочину недійсними на законодавчо передбачених підставах, вважаємо за необхідне звернути увагу і на таку підставу, як визнання правочину недійсним у звʼязку з його вчиненням під впливом тяжких обставин та на вкрай невигідних умовах, що передбачено ст. 233 ЦК України.
Згідно з приписами ст. 233 ЦК України, правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
З системного аналізу зазначених положень вбачається, що передумовою для визнання судом оспорюваного правочину недійсним є одночасна наявність обставин перебування особи на момент укладення такого правочину під впливом тяжкої обставини та укладення такого правочину на вкрай невигідних для особи умовах, про що власне свідчить застосування законодавцем при конструюванні досліджуваної норми з’єднального сполучника «і», за допомогою якого і відбувається поєднання вказаних умов, що узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові КЦС ВС від 17.04.2019 року у справі №507/1084/17
При цьому, зважаючи на формулювання ст. 233 ЦК України, сама по собі наявність тяжких обставин не є безумовною причиною для визнання оскаржуваного договору недійсним, адже наявність факту перебування особи, яка порушує питання про визнання правочину недійсним, під впливом тяжких обставин повинна стояти у причинно-наслідковому зв’язку із укладенням такого договору, де причиною є важке матеріальне становище, яке за собою потягло наслідок у вигляді укладення правочину для того аби вийти з нього.
Аналогічні висновки містяться і у постановах Верховного Суду від 02.08.2018 у справі № 918/341/16, від 14.02.2018 у справі № 910/8862/17, від 06.03.2018 у справі № 910/8866/17, від 25.07.2018 у справі № 487/7703/15-ц.
Таким чином, з наведеного варто констатувати, що визнання правочину недійсним в судовому порядку є багатогранним та складним явищем, яке потребує детального вивчення та дослідження усіх обставин вчинення такого правочину.
Окрім вищезазначеного, вважаємо за необхідне зазначити і про інші проблемні питання, які постають при розгляді в суді спору про визнання того чи іншого правочину недійсним.
По-перше, особи, які звертаються з вимогою про визнання правочину недійсним надто часто упускають той факт, що обставини на підставі яких вони просять визнання оспорюваний правочин недійсним повинні існувати саме на момент укладення такого правочину.
Приміром, якщо розглядати визнання правочину недійсним у зв’язку з його вчиненням дієздатною особою, яка в момент його укладення не усвідомлювала значення своїх дій або не могла ними керувати, необхідним є доведення того факту, що виключно на момент вчинення відповідного оспорюваного правочину особа унаслідок виниклого хронічного або стійкого розладу психіки, не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Аналогічно варто зазначити і про такі підстави недійсності правочину, як його вчинення під впливом помилки або обману, позаяк, наприклад, помилка, що має істотне значення, має існувати на момент вчинення, тобто особа має довести наявність у неї помилкового розуміння про правову природу правочину у момент його вчинення, а не після того, як вона змінила думку щодо укладеного нею правочину. Те ж саме і слід зазначити і про укладення правочину під впливом обману, адже перебування особи, яка оспорює дійсність парвочину, повинно, знову ж таки існувати на момент його вчинення
Однак, деякі суб’єкти звернення до суду досить часто ігнорують дану передумову та намагаються визнати правочин недійсним на підставі обставин, які мали місце або ж до, або після укладення оспорюваного ними правочину.
Окрім цього, по-друге, проблемним видається є питання щодо субʼєктного складу, які вправі звернутись до суду за захисту своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав шляхом застосування такого способу захисту як визнання правочину недійсним, адже, як виявилось, у даному контексті теж існує певна проблематика.
Цілком логічним є те, що до кола субʼєктів, які можуть звернутись до суду із позовною вимогою про визнання відповідного правочину недійсним є сторони такого правочину, адже це саме ті субʼєкти, на яких прямо може вплинути рішення суду, яким визнається відповідний оспорюваний правочин недійсним.
Поруч з цим, якщо звернутись до приписів статей 215 та 216 ЦК України, то до осіб, які вправі оспорити дійсність правочину належить і така категорія осіб, як інші заінтересовані особи, права та законні інтереси яких порушено вчиненням правочину.
Водночас, важливо підкреслити, що для набуття статусу заінтересованої особи необхідно довести наявність двох взаємопов’язаних елементів як: наявність суб’єктивного права чи законного інтересу, що зазнав порушення та встановлення причинно-наслідковий зв’язок між укладеним правочином та порушенням прав особи
Якщо ж розглядати дане питання крізь приму практики Верховного Суду, то остання позиції, що заінтересована особа зобов’язана довести: факт порушення своїх прав або законних інтересі; яким чином визнання правочину недійсним вплине на відновлення цих прав; як саме оспорюваний правочин створює перешкоди для реалізації її прав.
При цьому просто потенційна можливість порушення прав у майбутньому не є достатньою підставою для надання статусу заінтересованої особи. Порушення має бути реальним і наявним на момент оспорення правочину, в той час як абстрактний інтерес до результатів справи або опосередкований вплив правочину не є достатніми підставами для надання процесуального статусу заінтересованої особи.
Аналогічне за своєю суттю було зазначено і у постанові ВП ВС від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19, в якій Суд наголосив на тому, що за відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Самі по собі дії осіб, зокрема щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
Отже, з наведеного вбачається, що Верховний Суд послідовно дотримується позиції, що такі особи повинні довести факт реального, а не потенційного порушення їхніх прав та законних інтересів, а також обґрунтувати, яким чином визнання правочину недійсним призведе до відновлення порушених прав.
Таким чином, підсумовуючи усе вище викладене, інститут недійсності правочинів посідає важливе місце у системі способів захисту цивільних прав та інтересів суб’єктів правовідносин та, водночас, є досить важкою конструкцією для розуміння, оскільки величезна кількість нюансів, які необхідно врахувати як особі, яка оспорює дійсність відповідного правочину, так і для суду при винесенні законного і обґрунтованого рішення по суті спору.
Марія Країло, юрист АО «Кравець і партнери»
