ТОП 5 судових висновків в банківських спорах 2016 року

Протягом 2016 року було винесено дуже багато цікавих та важливих рішень у банківських спорах. Прийняті судами рішення у даній категорії справ завжди є різноманітними і дуже часто містять неоднакові чи, навіть, протилежні правові висновки.

У зв’язку з цим, при визначенні п’яти найважливіших висновків слід, в першу чергу, звернути увагу на правові позиції Верховного Суду України (надалі – ВСУ), які згідно норм чинних процесуальних кодексів мають враховуватися іншими судами при винесенні рішень, і на які обов’язково слід посилатись при формуванні своєї позиції в суді.

1. Виселення з іпотечного житла, яке було прибдано не за кредитні кошти, а вже належало на праві власності іпотекодавцю, на момент укладення кредитного та іпотечного договорів, є незаконним без надання іншого житла для постійного проживання.

Постанова ВСУ від 02 вересня 2015 року по справі №6-915цс15

Постанова ВСУ від 30 вересня 2015 року по справі №6-1892цс15

Постанова ВСУ від 7 жовтня 2015 року по справі №6-1468цс15

Постанова ВСУ від 21 жовтня 2015 року по справі №6-1484цс15

Постанова ВСУ від 11 листопада 2015 року по справі №6-1630цс15

Постанова ВСУ від 25 листопада 2015 року по справі №6-1061цс15

Постанова ВСУ від 16 грудня 2015 року по справі №6-1469цс15

Постанова ВСУ від 03 лютого 2016 року по справі №6-1449цс15

Постанова ВСУ від 03 лютого 2016 року по справі №6-2947цс15

Постанова ВСУ від 10 лютого 2016 року по справі №6-2830цс15

 Постанова ВСУ від 02 березня 2016 року по справі №6-3064цс15

Постанова ВСУ від 14 грудня 2016 року по справі №6-1141цс16

Насправді правові позиції ВСУ з даного питання почали з’являтись ще в 2015 році (більшість з них було винесено наприкінці року), однак оскільки вони є дуже важливими і актуальними, а протягом всього 2016 року ВСУ продовжував їх приймати – в даній статті все-таки пропонується звернути на них увагу.

Якщо підсумувати, то всі ці правові позиції зводяться до того, що за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 1322 ЖК УРСР.

Тепер розглянемо детальніше.

В Житловому кодексі УРСР існує стаття 109 в якій дослівно зазначено наступне: громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Дана стаття існує вже дуже давно (якщо бути конкретнішим, то про необхідність надання іншого житла в даній статті йшла мова ще на момент прийняття кодексу в 1984 році) і про її існування було відомо як юристам так і суддям. Чому ж суди не застосовували її раніше? Це запитання швидше риторичне і схожих з ним до судової гілки влади в нашій державі можна поставити дуже багато.

Отже, на даний час, обов’язковою умовою для задоволення позовних заяв про виселення в таких випадках є надання іншого жила. При цьому, важливо звернути увагу, що ВСУ неодноразово в своїх правових позиціях звертає увагу на те, що в самому рішенні суду повинно бути вказано, яке саме житлове приміщення надається відповідачу, оскільки такий обов’язок суду зазначений і в статті 109 ЖК УРСР.

Житловий кодекс було прийнято вже, м’яко кажучи, давно і не всі його статті є актуальними і не всі правильно кореспондуються з іншими нормами чинного законодавства. Однак, якщо відповідна стаття існує – то суд зобов’язаний її застосовувати у винесених рішеннях. Завдання практикуючих юристів – донести дану правову позицію до суду. На щастя, прийняті останніми роками правові позиції ВСУ з даного питання полегшують це завдання.

Аналізуючи наведені правові позиції Верховного суду України також необхідно зазначити, що на даний час, наскільки мені відомо, не існує жодного рішення суду, яким би надавалось інше житло у зв’язку з виселенням. На жаль, на практиці держава не надає такого житла, тому банківські установи поставлені в «тупікову» (краще думаю вжити слово у лапках) ситуацію: вони можуть отримати рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, але не можуть виселити осіб, які там проживають без їхньої згоди.

2. Строк позовної давності стосовно вимог, що випливають з кредитного договору, повинен розраховуватись з моменту виникнення права на подачу позову відповідно до умов договору (з моменту порушення позичальником умов договору).

Постанова ВСУ від 6 квітня 2016 року по справі №6-2520цс15

Постанова ВСУ від 2 листопада 2016 року по справі №6-1174цс16

Стосовно строків позовної давності протягом останніх років ВСУ приймалось дуже багато різних правових позиції і загалом не поодинокі випадки, коли прийняті правові позиції з даного питання суперечать одна одній.

Розглянемо детальніше чим же цікаві саме ці дві правові позиції.

В першій правовій позиції аналізуючи норми чинного законодавства ВСУ зазначає про те, що початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи і робить висновок про те, що «початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд».

Схожою є друга правова позиція, де суд зазначає, що у зв’язку з неналежним виконанням умов договору змінюється строк виконання основного зобов’язання, а після зміни строку виконання зобов’язання усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення, оскільки за умовами договору позичальник зобов’язаний повернути кредит у повному обсязі до вказаної дати, й усі наступні щомісячні платежі за графіком після зміни строку виконання основного зобов’язання не підлягали виконанню.

Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Аналогічні пункти містяться практично в усіх кредитних договорах

Отже, відповідно до наведених правових позицій, при виникненні щонайменшої прострочки по кредиту починається перебіг строку позовної давності, протягом якого банк має право подати позовну заяву. Загальний строк позовної давності встановлено в межах трьох років і його пропуск є підставою для відмови в задоволенні позову. При цьому, як зазначає ВСУ, усі наступні платежі після виникнення прострочки «не мають правового значення», тобто, не переривають та не зупиняють строку позовної давності.

Звідси висновок: навіть якщо позичальник погасив борг, який тимчасово у нього виник, строк позовної давності все одно почався розраховуватись після виникнення цього боргу. На жаль, далеко не всі суди дотримуються аналогічної позиції; більшість суддів виходять з того, що у договорах зазначається, що вони діють до повного погашення заборгованості і не вдаються в деталі. Тому в судах при розгляді даної категорії справ обов’язково потрібно посилатись на правові позиції, які відповідно до статті Стаття 360-7 ЦПК України мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, лише у випадку наведення відповідних мотивів.

Також, в кредитних договорах дуже часто можна знайти пункти, відповідно до яких навіть при найменшому порушенні умов кредитного договору банк має право достроково розірвати договір та вимагати повернення всієї суми кредиту. Наприклад, Правекс Банк включав у кредитні договори умови, які надавали йому право дострокового вимагати всю суму кредиту навіть у випадку виникнення заборгованості за комунальні послуги (!) або у випадку неукладення чергового договору страхування іпотечного майна (іпотекодавець зобов’язаний був кожен рік укладати такі договори).

Працівники юридичних департаментів банків, звичайно ж, не слідкують за виконанням позичальником чи іпотекодавцем всіх таких умов і часто самі не знають, про те, що в них виникло право вимоги всієї суми наданого кредиту. А якщо і знають – то не подають позовних заяв до позичальників, які справно сплачують кошти згідно графіку погашення кредиту.

Але оскільки виникло таке право – то й позовна давність вже почала розраховуватись, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову у разі його пред’явлення.

В даному питанні є один надзвичайно важливий момент – строк позовної давності може бути застосований судом лише за наявності заяви відповідача про його застосування. На жаль, позичальники, в яких виникла заборгованість за кредитним договором частіше за все самі не знають про сплив строку позовної давності до вимог, що випливають з кредитного договору і тому не заявляють клопотання про застосування цих строків в суді.

3. У випадку неповернення банком на вимогу вкладника депозитних коштів з нарахованими процентами, банк зобов’язаний виплатити вкладнику проценти за банківським вкладом до дня фактичного повернення грошового вкладу, 3% від простроченої суми в день згідно Закону України «Про захист прав споживачів» та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання.

Постанова ВСУ від 1 червня 2016 року по справі №6-2558цс15

Постанова ВСУ від 28 вересня 2016 року по справі №6-1699цс16

Найцікавіше в даних правових позиціях – це можливість стягнення з банків 3% від простроченої суми в день (це 1095% річних) за невчасне повернення депозиту фізичній особі.

Ще 10 листопада 2011 року Конситуційним судом України було поставлено крапку в питанні, чи поширюється Закону України «Про захист прав споживачів» на кредитні правовідносини. Так, рішенням КСУ у справі №1-26/2011 було зроблено довгоочікуваний на той час висновок про те, що дія зазначеного закону поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

У свою чергу відповідно до частини п’ятої статті 10 вказаного закону у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Аналізуючи норми чинного законодавства, ВСУ робить висновок про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк — їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.

Даний висновок вважається цілком логічним і теж залишається риторичним запитання, чому не всі суди його дотримуються.

Отже, в даній категорії справ найважливішою є ініціатива вкладників – у випадку подачі ними відповідних позовних заяв та доведення своєї позиції в суді, неповернення коштів може коштувати банку дуже дорого.

4. Звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому поряду шляхом визнання права власності є незаконним, оскільки такий спосіб захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора може здійснюватись лише у позасудовому порядку.

 Постанова ВСУ від 30 березня 2016 року по справі №6-1851цс15

Постанова ВСУ від 14 вересня 2016 року по справі №6-1219цс16

Постанова ВСУ від 28 вересня 2016 року по справі №6-1243цс16

Постанова ВСУ від 12 жовтня 2016 року по справі №6-504цс16

Постанова ВСУ від 26 жовтня 2016 року по справі №6-1625цс16

Постанова ВСУ від 2 листопада 2016 року №6-2457цс16

У наведених правових позиціях ВСУ аналізує способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки і доходить до висновку, що законодавцем визначено три такі способи: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

Якщо коротко, то логіка прийнятих правових позицій в тому, що за загальним правилом право власності не може виникати на підставі рішення суду. Можливість виникнення права власності за рішенням суду законодавство передбачає лише в разі набуття права власності на безхазяйну річ та на об’єкт самочинного будівництва. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема на підставі правочинів, а рішення суду не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує це право.

Характерним для зазначених правових позицій ВСУ є те, що при розгляді даних справ суд проявив повний правовий нігілізм. Зокрема, в усіх наведених правових позиціях, окрім першої та останньої, суд визнав порушення попередніми інстанціям норм чинного законодавства при задоволенні позовних вимог банку, однак вказав, що оскільки існує факт невиконання грошового зобов’язання, то суд «правильно вирішив спір по суті».

Отже, як вказав суд, не важливо, чи вірно суди попередніх інстанцій застосовують законодавчі норми, прийняті рішення не підлягають скасуванню у випадку якщо суд правильно вирішив спір по суті. При цьому, не зрозуміло, чим тоді визначається зазначена «правильність». Як на мене, судді, які підписали дані рішення підлягають як мінімум звільненню з посади через порушення ними присяги.

Останнє рішення від 2 листопада 2016 року є перемогою юристів нашої компанії і вже не містить таких суперечливих доводів, як попередні рішення.

5. Судові рішення про стягнення коштів з власників істотної участі банків та про визнання незаконною бездіяльності НБУ, яка спричинила віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

 Рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 05 грудня 2016 року по справі №760/13601/16-ц (ПАТ «Авант Банк»)

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року по справі № 757/34878/15-ц (ПАТ «Брокбізнесбанк»)

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 5 липня 2016 року по справі №761/3002/15-ц (ПАТ «ВіЕйБі Банк»)

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 березня 2015 року по справі №826/19469/14 (ПАТ «Брокбізнесбанк»)

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 березня 2016 року по справі №826/26255/15 (ПАТ «Укргазпромбанк»)

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року по справі №826/7697/16 (ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»)

Підсумовуючи зроблені судом висновки в наведений рішеннях можна зазначити – що це два судових шляхи, пройшовши які можна сподіватись на отримання коштів, які перевищують гарантовану Фондом гарантування вкладів суму у випадку введення у банку тимчасової адміністрації та застосування процедури ліквідації. З одного боку, законодавством передбачено випадки, коли власники істотної участі несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями банку; з іншого боку, через непродуману та непослідовну політику Національного Банку України завжди існують дуже великі недоліки в здійсненні ним банківського нагляду і є можливість визнати в судовому порядку незаконною бездіяльність НБУ – іншими словами встановити вину НБУ в доведенні банку до неплатоспроможності. У випадку встановлення даного факту судом, законодавство надає можливість стягнути з НБУ суму збитків, що були завдані вкладнику (яка в даному випадку дорівнює сумі коштів, що не повертається).

Вище наведені лише рішення, якими було вирішено спір по суті. Більшість з даних справ вже розглядались в усіх трьох інстанціях і всі наведенні рішення, крім останнього, що стосується ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», набрали законної сили.

Отже, хоча раніше в Україні подібної судової практики не існувало, зараз судді все більше стають на бік вкладників та власників рахунків у банках, що виводяться з ринку, і ті особи, які ставлять перед собою чітку мету захистити свої порушені права через суд, мають можливість її досягти.

Звичайно, даний список судових висновків можна довго продовжувати, так як протягом року було винесено дуже багато цінних та корисних для практикуючих юристів висновків, але зупинимось на п’яти, на мою, думку, одних з найважливіших.

Завдяки єдності судової практики реалізується конституційний принцип рівності громадян перед законом і судом. На жаль, на даний час, особа, яка звернулась до суду за захистом своїх прав здебільшого не може з впевненістю розраховувати на винесення рішення на її користь, але вивчаючи судову практику, аналізуючи прийняті раніше правові позиції можна посилити свою позицію в суді і отримати позитивне судове рішення.

Юрій Бабенко
Адвокат, старший юрист
Адвокатської компанії Кравець і партнери