Про судову реформу говориться вже давно, однак з кожним «етапом» її введення проявляються «нюанси» роботи реформаторів, що мають наслідком масові протиправні звільнення суддів за результатами оцінювання.
Так, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) встановлює, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У справі «Олександр Волков проти України» Європейським судом з прав людини вже було установлено, що Вища рада юстиції (нині – Вища рада правосуддя) за своїми ознаками може вважатися «судом», зокрема в п. 88 рішення у справі Олександр Волков проти України було зазначено таке: «…Судові ніщо не заважає назвати «судом» конкретний національний орган, який не входить до судової системи, для цілей встановлення його відповідності критеріям, викладеним у справі «Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії». Адміністративний або парламентський орган може вважатися «судом» у матеріально-правовому значені цього терміну, що призведе до можливості застосування статті 6 Конвенції до спорів державних службовців (див. рішення у справах «Аргіру ті інші проти Греції» та «Савіно та інші проти Італії»)…»
Критерії, на основі яких визначається, чи виконує держаний орган судову функцію, сформульовані і у п. 74 рішення у справі «Савіно та інші проти Італії» – ними є, зокрема, наступні: наявність організованої процедури; наявність у органу так званої «повної юрисдикції»; обов’язковість рішення.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 130 Конституції України Вища рада правосуддя ухвалює рішення про звільнення судді з посади. Аналогічна норма міститься в п. 6 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».
Крім того, ч. 2 ст. 112 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» рішення про звільнення судді з посади ухвалює Вища рада правосуддя у порядку, встановленому Законом України «Про Вищу раду правосуддя».
Закон України «Про Вищу раду правосуддя» містить главу 6 розділу ІІ під назвою «Звільнення судді з посади».
На підставі рішення Вищої ради правосуддя про звільнення судді з посади відбувається видання наказу про відрахуванні судді зі штату суду, припиняється виплата суддівської винагороди.
З огляду на зазначене, Вища рада правосуддя під час вирішення питання про звільнення судді з посади відповідає ознакам «суду», оскільки наділена виключними повноваженнями приймати рішення про звільнення судді, яке породжує правові наслідки та є обов’язковим до виконання.
В той же час, якщо Вища рада правосуддя є «судом», то відповідно вона має відповідати та дотримуватися вимог пункту 1 статті 6 Конвенції.
Так, одним з основоположних принципів пункту 1 статті 6 Конвенції є те, що суд має бути встановлений законом.
Поруч з цим в п. 24-25 рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейським судом з прав людини було встановлено таке: «…Суд повторює, що, як було раніше визначено, фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії», Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». У пп. 107 – 109 рішення у справі «Коем та інші проти Бельгії» Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом»…».
В даному випадку під час вирішення питання про звільнення судді за результатами оцінювання Вища рада правосуддя не відповідає вимогам основоположного принципу «суд, встановлений законом», виходячи з наступного.
Відповідно до пп. 4 п. 16-1 Перехідних положень Конституції України відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом.
Згідно ч. 2 ст. 112 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» рішення про звільнення судді з посади ухвалює Вища рада правосуддя у порядку, встановленому Законом України «Про Вищу раду правосуддя».
З аналізу наведених вище норм вбачається, що виключно законом, а не будь-яких іншим актом має бути визначено порядок ухвалення, підстави та порядок оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання.
Так, глава 1 розділу VII Закону України «Про судоустрій та статус суддів» містить лише перелік норм, які встановлюють підстави звільнення судді та передбачають повноваження Вищої ради правосуддя приймати рішення про звільнення судді за цими ж підставами.
Глава 6 розділу ІІ Закону України «Про Вищу раду правосуддя» містить лише норми про порядок прийняття та оскарження рішень про звільнення судді за підставами, встановленими ст. 126 Конституції України.
Однак, ні в Конституції України, ні в Законі «Про судоустрій і статус суддів», ні в Законі України «Про Вищу раду правосуддя», ні в жодному іншому законі не передбачено порядку ухвалення рішення про звільнення судді за результатами оцінювання.
В той же час відсутність законодавчо визначеного порядку прийняття рішення про звільнення судді за результатами оцінювання виключає можливість діяти згідно із законом та відповідно мати закон, який би чітко встановлював «суд» та питання його компетенції під час вирішення даної категорії справ.
Варто зазначити, що тільки 02.10.2018 року не закон, а Регламент Вищої ради правосуддя було доповнено пунктом 17.4-1, який передбачив порядок розгляду питання про звільнення судді з підстав пп. 4 п. 16-1 Конституції України.
В той же час, в Регламенті Вищої ради правосуддя відсутнє положення, яке б визначало види рішень, які можуть бути прийняті, а також порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання, про що є пряма вимога в пп. 4 п. 16-1 Конституції України.
Таким чином, на даний час, Вища рада правосуддя не відповідає вимогам основоположного принципу «суд, встановлений законом», з огляду на це й рішення прийняті Вищою радою правосуддя в таких умовах не відповідатимуть вимогам закону та становитимуть пряме порушення основоположних прав, визначених пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Слід зазначити, що за звичай, такі «дрібниці», на жаль, рідко коли беруться до уваги Вищою радою правосуддя чи національними судами, однак Європейський суд з прав людини не виключено зацікавиться вивченням питання «суду, встановленого законом», тому чи варто мовчати…
