З прийняттям в 2017 році нової редакції процесуальних кодексів було суттєво змінено порядок компенсації витрат на професійну правничу допомогу і тепер при розрахунку цих витрат не враховуються граничні розміри компенсації, які абсолютно не відображали реальної вартості наданих послуг.
Новий механізм компенсації витрат на професійну правничу допомогу нарешті надав можливість стягнути ці витрати зі сторони судового спору, проти якої винесено судове рішення.
Хоча дана стаття містить посилання лише на Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК), інші кодекси містять аналогічні норми, тому при дослідженні проблемних питань стягнення гонорару адвоката з іншої сторони спору доцільно аналізувати практику застосування норм всіх процесуальних кодексів.
Стаття 133 ЦПК визначає види судових витрат і передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. У свою чергу, одним з видів витрат, пов’язаних з розглядом справи є витрати на професійну правничу допомогу, які несуть сторони судової справи (крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави).
Отже, варто з самого початку визначитись з тим, що витрати на професійну правничу допомогу є видом судових витрат і всі норми процесуального кодексу, які стосуються судових витрат відносяться також до витрат на професійну правничу допомогу (і стосовно пропорційності стягнення, і стосовно компенсації їх за рахунок держави у передбачених випадках, і стосовно винесення щодо цих витрат додаткового рішення і тому подібне). Однак, враховуючи саму природу таких витрат, до них не можуть бути застосовні норми стосовно їх розстрочення чи звільнення від їх сплати.
Строки і порядок подання документів для стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Основне правило, яке слід пам’ятати, маючи намір стягнути витрати на професійну правничу допомогу – це те, що розрахунок таких витрат і прохання стягнути ці витрати повинна містити перша заява по суті спору. Така вимога закріплена в ч. 1 ст. 134 ЦПК (попереднє визначення суми судових витрат), п. 9 ч. 1 ст. 175 ЦПК (вимоги до позовної заяви), п. 7, 8 ч. 3 ст. 178 ЦПК (вимоги до відзиву). В цьому розрахунку сторона зазначає попередні і орієнтовні суми всіх судових витрат, які вона вже понесла або планує понести у зв’язку з розглядом судової справи.
Якщо перша заява по суті спору не містить прохання стягнути з іншої сторони судові витрати, то в подальшому таке прохання заявляється до суду разом з клопотанням про поновлення строку (в якому, звичайно ж, мають вказуватись поважні причини пропуску строку).
Хоча у попередньому розрахунку і вказується конкретна вартість адвокатських послуг, вимогу про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в першій заяві по суті спору краще формулювати без зазначення конкретної суми, оскільки сам розрахунок є орієнтовним і подальша вартість адвокатських послуг може коливатись, наприклад, в залежності від кількості судових засідань чи поданих іншою стороною документів.
Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи (ч. 3 ст. 134 ЦПК).
ЦПК передбачає обов’язок суду у підготовчому засіданні з’ясувати розмір заявлених сторонами судових витрат (п. 17 ч. 2 ст. 197 ЦПК).
Для того, щоб в подальшому не виникало проблем зі стягненням з іншої сторони витрат на правничу допомогу, оплату гонорару адвоката доцільно здійснювати заздалегідь і на кожне судове засідання подавати нові документи, які підтверджують понесені стороною справи витрати.
Докази, що підтверджують розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв’язку з розглядом справи подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п’яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку, суд залишає таку заяву без розгляду (ч. 8 ст. 141 ЦПК).
Якщо сторона з поважних причин не може подати докази, які підтверджують точний розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд, за заявою такої сторони, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Однак, як вже зазначалось, така заява має бути озвучена до закінчення судових дебатів у справі (ч. 1 ст. 246 ЦПК). В такому разі судом призначається ще одне судове засідання, яке має бути проведено не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог, за результатом якого ухвалюється додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 кодексу (ч. 2, 3 ст. 246 ЦПК). Можливість вирішення питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті передбачають і ч. 3 ст. 259 ЦПК (порядок ухвалення судових рішень) і п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК (додаткове рішення суду).
Варто зауважити, що раніше непоодинокими були випадки, коли судом стягувалась лише вартість представництва адвоката в судових засіданнях, в результаті чого більшість витрат залишались не відшкодованими. Врешті-решт Великою Палатою Верховного Суду такий обмежений підхід був визнаний неправильним і був зроблений правовий висновок про те, що витрати на професійну правничу допомогу стягуються не лише за участь у судовому засіданні, а й у разі вчинення інших дій за межами суду (постанова Великої Палати Верховного Суду по справі №301/1894/17 від 17 жовтня 2018 року).
Забезпечення витрат на професійну правничу допомогу.
Цивільний процесуальний кодекс в редакції 2017 року передбачив нову процедуру – забезпечення судових витрат та витрат на професійну правничу допомогу.
Так, суд може ухвалою зобов’язати сторони внести на депозитний рахунок суду попередньо визначену суму судових витрат, пов’язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією (забезпечення судових витрат, ч. 1 ст. 138 ЦПК).
Як захід забезпечення судових витрат суд з урахуванням конкретних обставин справи має право, за клопотанням відповідача, зобов’язати позивача внести на депозитний рахунок суду грошову суму для забезпечення можливого відшкодування майбутніх витрат відповідача на професійну правничу допомогу та інших витрат, які має понести відповідач у зв’язку із розглядом справи (забезпечення витрат на професійну правничу допомогу, ч. 4 ст. 135 ЦПК)
Таке забезпечення судових витрат застосовується, якщо:
1) позов має ознаки завідомо безпідставного або інші ознаки зловживання правом на позов; або
2) позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування судових витрат відповідача у випадку відмови у позові.
Сума забезпечення витрат на професійну правничу допомогу визначається судом з урахуванням їх документального обґрунтування та загальних норм ЦПК стосовно розміру таких витрат.
У разі якщо у визначений судом строк кошти для забезпечення витрат на професійну правничу допомогу не будуть внесені, суд може залишити позов без розгляду. Але зробити це суд може виключно за клопотанням відповідача (ч. 6 ст. 135 ЦПК).
У випадку задоволення позову суд ухвалює рішення про повернення внесеної суми позивачу, а у випадку відмови у позові, закриття провадження у справі, залишення позову без розгляду – про відшкодування за її рахунок витрат відповідача повністю або частково, в передбаченому кодексом порядку. Невикористана частина внесеної позивачем суми повертається позивачу не пізніше п’яти днів з дня вирішення питань, зазначених у цій частині, про що суд постановляє ухвалу (ч. 7 ст. 135 ЦПК).
Цікаво, що кодекс передбачає можливість забезпечення лише витрат, які були понесені відповідачем. Для витрат, понесених позивачем аналогічне забезпечення не передбачається, ймовірніше, не через недоцільність (насправді це в багатьох справах може бути доцільно, особливо при оскарженні рейдерських дій, коли для відновлення порушеного права позивач має сплатити велику суму судового збору), а через відсутність заходів «процесуального примусу» для відповідача в разі невнесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.
Розмір витрат на професійну правничу допомогу.
Розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК).
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (п. 2 ч. 2 ст. 137 ЦПК).
Стаття 137 – єдина стаття ЦПК, яка передбачає можливість стягнення з іншої сторони спору вартість послуг помічника адвоката (і взагалі єдина стаття, яка стосується помічника адвоката у всьому кодексі), однак це не означає, що такі витрати теж входять у склад витрат на професійну правничу допомогу. Останні теж є видом витрат, пов’язаних з розглядом справи та видом судових витрат загалом, однак їх доцільно віднести до витрат, що пов’язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (п. 4 ч. 3 ст. 133 ЦПК).
Щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу, то ч. 4 ст. 137 ЦПК передбачає, що він має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Якщо стороною заявлено суму витрат, яка не є співмірною з наведеними вище критеріями, за клопотанням іншої сторони, суд може зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 137 ЦПК). З власної ініціативи суд не вправі зменшувати розмір понесених стороною витрат, тому у випадку, якщо наявні сумніви щодо завищеного гонорару адвокату, адвокат іншої сторони обов’язково має заявити відповідне клопотання. При цьому обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 137 ЦПК).
В цьому контексті Верховний Суд правильно зазначає, що чинним процесуальним законодавством не передбачено обов’язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов’язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі №826/2689/15 від 09 квітня 2019 року).
Загалом варто зауважити, що сама невизначеність таких понять, як «співмірність» витрат, зазначених в попередньому (орієнтовному) розрахунку часто викликає сумніви в адвокатів, які, як правило, звикли до всього визначеного і остаточного, однак загалом на даний час судова практика застосування цих норм є більш-менш сталою і, як правило, суди стягують всі витрати, про необхідність стягнення яких вчасно було заявлено стороною.
Якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку (ч. 4 ст. 141 ЦПК).
Якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно меншою, ніж сума, заявлена в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат (крім судового збору) повністю або частково, крім випадків, якщо така сторона доведе поважні причини зменшення цієї суми (ч. 5 ст. 141 ЦПК).
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду по справі №915/237/18 від 01 серпня 2019 року містить чимало висновків, які стосуються розміру витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають відшкодуванню:
1) У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
2) Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
3) Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
4) Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
5) При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим (п. 269 рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Lavents v. Latvia» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Щоправда, пункт 4 є дуже сумнівним, так як згідно процесуального кодексу суд не наділений повноваженнями на власний розсуд оцінювати чи є «завищеним» гонорар адвоката. На практиці ж досить часто суди роблять власну оцінку розмір гонорару (хоча з тексту рішень не вбачається, що інша сторона заявляла клопотання про зменшення розміру цих витрат) і можуть відмовити в задоволенні заявленої суми саме тоді, коли розмір гонорару встановлено у відсотковому значенні від ціни позову. При цьому можна придумати безліч формальних підстав для такої відмови, наприклад, вказати, що в договорі про надання правничої допомоги не вказана конкретна справа, в якій адвокату доручено представляти інтереси. Такий висновок зроблено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 821/1594/17 від 15 травня 2018 року; у даній справі суд відмовив в задоволенні витрат у розмірі, що становить 10% від суми задоволених позовних вимог (близько 100 000 грн.) пославшись на те, що в договорі не вказано конкретного номеру справи. Такі висновки судів є неправильними, але вони трапляються і не останню роль в цьому відіграє неправильне і некоректне застосування судами практики ЄСПЛ.
Так, у згаданій вище справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд з прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір був обґрунтованим (див., наприклад, п. 30 рішення у справі Bottazzi v. Italy). Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд, не може бути обов’язковою для суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою (див. також п. 55 рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Iatridis v. Greece).
В контексті справедливої сатисфакції ЄСПЛ даний висновок є правильним, але внутрішні суди України мають керуватись зовсім іншими процесуальними нормами і ототожнення цих судових проваджень є неприпустимим.
Документи, якими підтверджується розмір витрат на професійну правничу допомогу.
Частина 3 ст. 137 ЦПК передбачає, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. В такому описі слід зазначати перелік конкретних послуг та вартість кожної послуги, або, в разі погодинної тарифікації послуг адвоката – кількість годин, витрачених на надання кожної послуги.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв’язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (ч. 8 ст. 141 ЦПК).
Більш широкого переліку документів, що підтверджують розмір витрат кодекс не містить, однак з даного приводу є чимало правових висновків Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду по справі №751/3840/15-ц від 20 вересня 2018 року суд зазначає, що на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі №823/2638/18 від 16 травня 2019 року містить висновки про те, що надані позивачем договір, рахунок (з описом наданих послуг та вартості кожної з них окремо, а також кількість годин, витрачену на кожну з цих послуг) та квитанція про оплату цих послуг є належними і достатніми доказами для стягнення понесених витрат, а складення акту виконаних робіт не передбачено умовами договору, тому сам факт виставлення рахунку клієнту та його оплата свідчать про прийняття цих послуг. Таким чином, необґрунтованою є вимога щодо прайс-листа та акту виконаних робіт (послуг) за умови, що надані документи дозволяють встановити зміст наданих послуг та їх вартість
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі №826/856/18 від 22 грудня 2018 року зазначається, що розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Додаткова постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду по справі №922/1163/18 від 06 березня 2019 року містить висновок, що відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару
Отже, в договорі про надання правничої допомоги необхідно вказувати хоча б мінімальні ціни конкретних послуг адвоката, а в рахунку та акті виконаних робіт (якщо його підписання передбачено договором) потрібно вказувати детальний опис наданих послуг. Ну і, звичайно ж, не слід забувати долучати до матеріалів судової справи копії свідоцтв всіх адвокатів, які надавали правову допомогу, навіть якщо ця допомога не була пов’язана з безпосередньою участю в судових засіданнях.
Розподіл витрат на професійну правничу допомогу між сторонами.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (ч. 2 ст. 137 ЦПК).
Витрати на професійну правничу допомогу покладаються: у разі задоволення позову – на відповідача; у разі відмови в позові – на позивача; у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. (ч. 2 ст. 141 ЦПК). При цьому суд зобов’язаний врахувати: чи пов’язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (ч. 3 ст. 141 ЦПК).
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 6 ст. 141 ЦПК).
У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 7 ст. 141 ЦПК).
При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов’язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов’язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (ч. 11 ст. 141 ЦПК).
Судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги (ч. 12 ст. 141 ЦПК).
ЦПК в редакції 2017 року має ряд норм, які мають бути спрямовані на недопущення зловживанню стороною справи процесуальними правами, щоправда, проблема в тому, що ніде чітко не встановлено що саме вважається таким зловживанням.
Ще в більшій мірі є не визначеною ч. 9 ст. 141 ЦПК, яка передбачає, що при розподілі витрат між сторонами у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору. Які дії і наскільки «неправильними» мають бути – знову ж таки ніде не вказано.
Статтею 142 ЦПК передбачено порядок розподілу витрат у разі визнання позову, закриття провадження або залишення позову без розгляду:
- У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред’явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача;
- Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат;
- У разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.
В передбачених вище випадках суд може вирішити питання про розподіл судових витрат протягом п’ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали.
У випадку заміни відповідача у справі старий відповідач має право заявити вимогу про компенсацію судових витрат, здійснених ним внаслідок необґрунтованих дій позивача, у такому разі питання про розподіл судових витрат вирішується в ухвалі про заміну неналежного відповідача (ч. 5 ст. 51 ЦПК).
Кодекс містить певні винятки в порядку розподілу судових витрат (в т. ч. витрат на професійну правничу допомогу) при розгляді конкретних категорій справ, наприклад:
- При ухваленні судом рішення у справі окремого провадження судові витрати не відшкодовуються (ч. 7 ст. 294 ЦПК);
- Судові витрати, пов’язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави, однак якщо судом буде встановлено, що заявник діяв недобросовісно, суд стягує із заявника всі судові витрати (ч. 2, 3 ст. 299 ЦПК);
- Судові витрати, пов’язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (ч. 4 ст. 314 ЦПК);
- Судові витрати, пов’язані з розглядом справи про видачу обмежувального припису, відносяться на рахунок держави (ч. 3 ст. 350-5 ЦПК);
- Судові витрати, пов’язані з розглядом скарги на державного чи приватного виконавця, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника (ч. 1 ст. 452 ЦПК).
З вищевикладеного можна зробити висновок, що за приблизно 2 роки застосування судами норм процесуальних кодексів у новій редакції залишаються не вирішеними ряд проблем, з якими стикаються адвокати при стягненні витрат на професійну правничу допомогу, але загалом судова практика йде в напрямку визначеності та єдності, хоча процес цей відбувається надзвичайно повільно.
Добре, що процесуальні кодекси передбачають винесення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, бо навіть до цього часу дуже часто судді забувають в рішенні вирішити питання про стягнення цих витрат.
На думку деяких суддів дискреція суду щодо остаточного визначення розміру витрат перетворюється на жорстку ревізію роботи адвокатів, вони вважають необхідним оцінити договірні умови, обсяг наданий послуг, майновий стан сторін та безліч інших умов, внаслідок чого розмір витрат, які підлягають компенсації, значно зменшується.
Передбачалось, що стягнення витрат на правову допомогу буде певним запобіжником від подачі безпідставних та необґрунтованих позовних заяв, що зменшить навантаження на суд, однак цього не відбулось і основним таким запобіжником стали непомірні розміри судового збору, який зобов’язаний сплатити позивач. Однак проблема в тому, що ця перешкода в доступу до правосуддя не залежить від обґрунтованості заяви, але це вже тема іншої статті.
Адвокат, керівник відділу
по роботі з фізичними особами АО «Кравець і Партнери»
Бабенко Юрій
