«Мисткиня та кравчиня, адвокатка та прокурорка, етер та проЄкт» – ці та інші веселі ноу-хау нового Українського правопису ось уже другий рік лихоманять все українське суспільство, знову поляризуючи його і, традиційно нарощуючи соціальну напругу між різними учасниками суспільних відносин – його прихильниками та противниками.
Значна кількість експертів, фахівців, філологів, журналістів, політиків тощо уже неодноразово висловлювали свою точку зору за і проти ухвалення нового правопису.
Постанова Кабінету Міністрів України від 22.05.2019 року № 437 «Питання українського правопису» (далі також – постанова КМУ № 437) стала предметом судового розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Так, все таки, що не так з новим Українським правописом? Чи мав право Кабінет Міністрів України ухвалювати таке рішення в силу своїх повноважень? На підставі яких норм законодавства України?
На ці та деякі інші запитання саме з точки зору права та закону ми спробуємо дати відповідь у цій публікації.
Отже, 28 січня 2021 року Окружний адміністративний суд м. Києва розглянув справу № 640/9824/19 за позовом керівника Громадської організації «Правова держава» та ще однієї фізичної особи, які, в подальшому, були об’єднані в одне адміністративне провадження, та визнав протиправною та нечинною цю постанову КМУ № 437.
Основним мотивом для прийняття судом першої інстанції такого рішення слугувало те, що Кабмін вийшов за межі своїх повноважень, затверджуючи новий Український правопис, оскільки:
– статті 2 та 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» не містять положень, які наділяли б Кабінет Міністрів України повноваженнями схвалювати, затверджувати або у будь-який інший спосіб впливати на Український правопис;
– забезпечення Кабміном всебічного розвитку та функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України не є тотожним наданню повноваження щодо визначення того, якою має бути українська мова (зокрема, схвалення та/або затвердження Українського правопису);
– Указ Президента України від 31.05.2018 року № 156/2018 «Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України» також не передбачав такого повноваження для КМУ, як схвалення та/або затвердження Українського правопису;
– з 28.02.2018 року Кабмін уже не був наділений повноваженнями, передбаченими ч. 4 ст. 6 Закону України «Про засади державної мовної політики», в той час як Постанова № 437 була прийнята 22.05.2019 року, тобто вже після втрати цим Законом чинності.
І все, здавалося б, логічно, чітко та зрозуміло. Але.
В подальшому це рішення було переглянуто в апеляційному порядку. 24.05.2021 року з’явився текст постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.05.2021 року у цій справі, яким рішення суду першої інстанції було скасовано, а в задоволенні позову – відмовлено (за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/97042410) .
Ознайомившись з повним текстом цього рішення, в його мотивувальній частині нічого, окрім скопійованого тексту з апеляційних скарг Кабміну та Міністерства освіти і науки України, віднайдено не було.
Ключова ідея рішення апеляційного суду полягала в тому, що суд першої інстанції невірно протлумачив норми Закону України «Про Кабінет Міністрів України», внаслідок чого дійшов помилкового висновку про відсутність повноважень у КМУ щодо схвалення нової редакції Українського правопису, розробленої Українською національною комісією з питань правопису та схваленою Міністерством освіти і науки України та Національною академією наук України.
З цього приводу хочемо звернути увагу на таке.
Було два Закони:
1) Закон України від 03.07.2012 року № 5029-VI «Про засади державної мовної політики» (умовно назвемо його «попередній закон») та
2) Закон України від 25.04.2019 року № 2704-VIII «Про забезпечення функціонування української мови як державної» («новий закон», який діє станом на сьогодні).
Попередній закон передбачав таке: норми української мови встановлюються у словниках української мови та в українському правописі. Порядок затвердження словників української мови і довідників з українського правопису як загальнообов’язкових довідкових посібників при використанні української мови, а також порядок офіційного видання цих довідників визначаються Кабінетом Міністрів України (ч. 4 ст. 6 цього Закону).
Отже таке повноваження Кабінету Міністрів дійсно було передбачено попереднім Законом.
Однак, рішенням Конституційного Суду України від 28.02.2018 року № 2-р/2018 у справі № 1-1/2018 цей Закон було визнано неконституційним. Тобто він, разом з нормою, яка дозволяла Кабміну розробляти порядок затвердження Українського правопису, втратив чинність ще з 28.02.2018 року.
Натомість новий Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» було прийнято лишень 25.04.2019 року, а вступив він у дію 16.07.2019 року. У статтях 44-47 нового Закону чітко визначено суб’єкта затвердження Українського правопису, і це – не Кабмін, а Національна комісія зі стандартів державної мови, яка напрацьовує (з урахуванням пропозицій та висновків Інституту української мови НАН України, інших наукових та освітніх установ) і затверджує стандарти державної мови, та, зокрема, правопис української мови та зміни до нього. Така Комісія є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом та самостійною юридичною особою.
Натомість, що у цій ситуації, з юридичної точки зору, робить Кабмін?
Чітко усвідомлюючи той факт, що:
1) попередній Закон України «Про засади державної мовної політики», який давав права Кабміну у сфері затвердження правопису, ще з 28.02.2018 року втратив чинність через його неконституційність;
2) уже прийнято новий Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25.04.2019 року;
3) цей, новий Закон скоро вступить в дію з 16.07.2019 року, –
у часовому проміжку між прийняттям нового Закону та набранням ним чинності 22.05.2019 року приймає власну Постанову № 437, якою схвалює (а якщо не вдаватись в гру слів – фактично затверджує) пропозицію Міністерства освіти і науки та НАН України щодо схвалення Українського правопису в новій редакції, розробленій Українською національною комісією з питань правопису.
Що собою представляє Українська національна комісія з питань правопису станом на 22.05.2019 року, коли уже достеменно відомо, що для цих питань новим Законом передбачено спеціальний орган – Національна комісія зі стандартів державної мови, не зрозуміло.
Таким чином, ігноруючи результати правової експертизи до проекту Постанови № 437, за якими Міністерство юстиції висловило свої застереження про те, що законами України відповідних повноважень Уряду на затвердження нового правопису не передбачено, Кабмін ухвалює новий правопис за обставин, коли з 28.02.2018 року по 16.07.2019 рік не існувало жодного діючого закону, який би уповноважував його на такі дії.
Апеляційний суд, скасовуючи цілком логічне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції про незаконність нового Українського правопису, послався на … історію та Вікіпедію для того, щоб хоч якось обґрунтувати своє рішення:
«- доречним, на переконання суду, є зауважити, що на підтвердження повноважень Уряду щодо прийняття спірної Постанови (до запровадження змін у законодавстві, що регулює мовні питання) свідчить також історія.
– Так, за даними Вікіпедії, 21.09.1920 року Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила декрет про українську мову. Українську мову запроваджено як предмет у школах і введено до вживання в державних закладах та установах. 06.09.1928 року нарком освіти М. Скрипник затвердив «Український правопис», тобто надав йому статус обов`язкового. Правопис надруковано 1929 року, відтоді всі школи й видавництва УРСР зобов`язані були його дотримуватися. Надалі 03.05.1933 року Колегія НКО прийняла і затвердила ухвалу комісії НКО для перегляду роботи на мовному фронті «Про зміну окремих пунктів офіційного Українського правопису». У 1946 році постановою Ради Міністрів Радянського Союзу затверджено український правопис, наближений до російського. Також 14.11.1989 року було затверджено «Український правопис 1989 року (п`яту редакцію правопису 1933 р.)».
– Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності повноважень у Кабінету Міністрів України на прийняття оскаржуваної Постанови».
Очевидно, коли немає інших юридичних аргументів, завжди можна здійснити посилання на історію СРСР, Вікіпедію та інші, не менш екзотичні джерела не правового регулювання, які тим, не менше, відіграють вирішальну роль для суду.
Жоден із аргументів, якими Громадська організація «Правова держава» заперечувала в судовому засіданні проти апеляційних скарг КМУ та МОН України, суд не врахував та навіть не відобразив їх у своєму судовому рішенні, не кажучи вже про надання їм будь-якої правової оцінки.
Звісно ж таке рішення, в подальшому, буде предметом касаційного оскарження, оскільки мотиви його ухвалення явно не свідчать про справедливу та безсторонню, з точки зору права і закону, оцінку аргументів учасників провадження судом.
Автор: Аліна Сидор, юрист Адвокатського об’єднання «Кравець та партнери»
