Дослідження останніх років показують, що чисельність населення, яке користується Інтернетом задля пошуку необхідної інформації та комунікації, невпинно зростає. Україна в цій тенденції не є винятком. За оцінками деяких соціологічних опитувань, станом на сьогодні Інтернет-ЗМІ навіть випереджають такий інформаційний ресурс, як телебачення.
Проте, незважаючи ані на стрімке зростання чисельності користувачів Інтернет-ЗМІ, ані на їх роль у формуванні суспільної думки, законодавство України про інформацію, ЗМІ, журналістську діяльність і т.д., на жаль, не встигає “йти в ногу з часом” за інформаційними технологіями. Попри декілька невдалих спроб хоч якось врегулювати це питання на законодавчому рівні, жодних результатів ця нормотворча діяльність, по суті, не дала. Очевидно, що ніхто і не поспішає ввести діяльність інтернет-ЗМІ в правове русло. Адже це змусило б учасників інтернет-простору брати на себе відповідальність за зміст поширюваної ними інформації, перевіряти її перед поширенням та оприлюдненням, відшкодовувати заподіяні збитки внаслідок поширення недостовірної інформації тощо.
Відсутністю належного нормативно-правового регулювання в Україні діяльності як самих інтернет-ресурсів, що розповсюджують відповідний контент, так і діяльності журналістів/авторів/блогерів, які публікуються на цих сайтах, призводить до численних зловживань недобросовісних користувачів та до порушень особистих немайнових прав фізичних та юридичних осіб.
Опираючись на практичний досвід надання правничої допомоги у справах про захист честі, гідності та ділової репутації як фізичних, так і юридичних осіб, фахівці Адвокатського об’єднання “Кравець та партнери” напрацювали алгоритм дій, які необхідно вчинити для належної підготовки до судового процесу в таких справах.
Отже, з метою ефективного відновлення порушених прав особи внаслідок розповсюдження щодо неї компромату в мережі Інтернет, необхідно насамперед:
1. З`ясувати, чи може бути предметом судової оцінки компрометуюча інформація, поширена про особу
Так, відповідно до ч. 1,2 ст. 30 Закону України “Про інформацію” ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних думок та суджень. Верховний Суд під час розгляду справ про захист гідності, честі та ділової репутації уже сформував досить усталену судову практику з приводу того, що:
“- відповідно до статті 277 ЦК України предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які як вираження суб’єктивної думки і поглядів відповідача не можна перевірити щодо їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці ЄСПЛ при тлумаченні положень статті 10 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.07.1986 року в справі “Лінгенс проти Австрії”);
– вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням» (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 10.04.2019 року у справі №98/4136/15-ц).
Отже, судовому захисту у таких справах можуть підлягати лишень твердження про факти. Критика, суб`єктивна оцінка, вживання різного роду емоційно забарвлених мовних зворотів та стилістичних прийомів можуть вказувати на те, що в поширеній інформації йдеться не про конкретні події чи факти, а виражається чиясь точка зору, яку неможливо перевірити на правдивість та спростувати.
Однак в таких випадках всеодно особа не позбавлена інструментів правового захисту. Вона може застосувати інший механізм захисту, коли мова йде про оціночні негативні судження, які шкодять честі, гідності та діловій репутації особи, проте не стосуються конкретних фактів, а саме:
– вимагати право на відповідь, та надати власну оцінку в тому ж ЗМІ, де вона була розповсюджена (ч. 1 ст. 277 ЦК);
– якщо ж оціночні судження висловлені в грубій, образливій формі – претендувати на компенсацію заподіяної їй моральної шкоди (п. 19 постанови Пленуму ВСУ № 1 від 27.02.2009 року “Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи”).
2. Обрати найбільш ефективний спосіб захисту та перевірити строки позовної давності
Важливу роль у означеній категорії справ відіграє правильно обраний спосіб захисту порушеного права та, відповідно, належним чином сформульований предмет позовних вимог, що збільшує в таких випадках шанси на перемогу та отримання рішення на користь особи. Вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканність ділової репутації, належить позивачеві.
Законодавець передбачає декілька таких способів захисту прав, а саме шляхом вимоги:
– визнати інформацію, яка порочить честь, гідність та ділову репутацію особи, недостовірною;
– спростувати таку інформацію;
– вилучити недостовірну інформацію з першоджерела (в т.ч. Інтернет-посилання);
– відшкодувати моральну шкоду, заподіяну внаслідок розповсюдження компромату про особу.
Варто звернути увагу на те, що слід бути особливо уважними при обранні такого способу захисту, як вимога спростувати недостовірну інформацію. Адже для цієї вимоги застосовується спеціальний (скорочений) термін позовної давності – 1 рік з моменту розміщення цих відомостей у ЗМІ або від дня, коли особа довідалася/могла довідатися про ці відомості (пп. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК України).
З цього приводу зазначимо також, що:
– по-перше, навіть якщо недостовірна інформація знаходиться протягом тривалого часу у відкритому доступі в мережі Інтернет, тим не менш законодавство України не покладає на жодну особу обов’язку щодня здійснювати моніторинг всіх видів друкованих, теле-, радіо-, медійних засобів масової інформації та соціальних мереж, або ж всіх публікацій в мережі Інтернет, та вишукувати дані, які стосуються її особи та можуть зачіпати честь, гідність або ж ділову репутацію. За замовчуванням такого обов`язку здійснювати перевірку всіх можливих джерел розповсюдження недостовірної інформації законодавством не передбачено;
– по-друге, застосування наслідків спливу строків позовної давності судом можливе тільки за умови, якщо:
1) було порушено право особи та є підстави для задоволення позову;
2) якщо про це заявляє сторона спору в будь-якій формі до ухвалення судом рішення по суті спору;
3) якщо не було поважних причин пропуску строку давності звернення до суду з цим позовом (див., н-д, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
Таким чином, особі, яка хоче захистити свою честь, гідність та ділову репутацію шляхом зобов`язання в судовому порядку спростувати таку інформацію, слід звертатись до суду своєчасно, щоб не пропустити строк.
У разі, якщо існують побоювання, що скорочений строк давності щодо вимог про спростування інформації згідно з в пп. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК України, сплив, то позивач не позбавлений права обрати декілька альтернативних способів захисту, з перерахованих нами вище.
Відповідно до пп. 1 ч. 1 ст. 268 ЦК України давність на вимоги, що випливають із порушення особистих немайнових прав (крім випадків, встановлених законом), не поширюється. А такі позовні вимоги, як відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок публікації недостовірної негативної інформації про особу, або ж вимога вилучити компрометуючий матеріал із сайту, або ж визнати таку інформацію недостовірною якраз і належать до вимог, які випливають з порушення права на захист честі, гідності та ділової репутації особи, тобто з порушення її особистих немайнових прав.
Тому якщо ж у процесі підготовки до судового провадження виникне необхідність відкоригувати предмет позовних вимог або їх розмір, то в такому разі доцільно збільшити обсяг позовних вимог до початку розгляду справи по суті. Реалізовуючи право на коригування обсягу або розміру позовних вимог, передбачене в ст. 49 ЦПК України, слід враховувати, що: “під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру” (див, наприклад, постанову Верховного Суду від 09.07.2020 року у справі № 922/404/19).Водночас, “позовна вимога про відшкодування моральної шкоди є майновою вимогою, якщо Позивач її визначив у грошовому вимірі” (див., зокрема, правові висновки, сформульовані Верховним Судом у постанові від 28.11.2018 року у справі № 761/11472/15-ц).
Насамкінець не слід забувати про те, що згідно з ч. 2 ст. 6 Закону України “Про судовий збір” в такому разі необхідно буде доплатити судовий збір та надати підтвердження направлення копій відповідних заяв учасникам справи для того, щоб такі заяви в порядку ст. 49 ЦПК України були прийняті судом до розгляду.
3. Правильно встановити відповідача у справі
Перед тим, як звертатись до суду, саме позивачу необхідно належним чином довести, що недостовірна інформація поширена саме цим відповідачем, зазначеним у його позові. Належним відповідачем у разі поширення компромату про особу в мережі Інтернет є автор публікації та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити, а якщо автор невідомий/неможливо його встановити, тоді відповідачем буде лише власник веб-сайту (п. 12 постанови Пленуму ВСУ № 1 від 27.02.2009 року). Проте вже на цьому етапі особа, чиї права порушені шляхом поширення про неї компромату в мережі Інтернет, на практиці може зіткнутися із серйозними труднощами.
Так, відповідно до ч. 11 ст. 52-1 Закону України “Про авторське право та суміжні права” власники веб-сайтів та постачальники послуг хостингу зобов’язані розміщувати у вільному доступі на власних веб-сайтах та (або) в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) достовірну інформацію про себе.
Однак дуже часто відомості про реєстранта доменного імені/ власника веб-сайту на ресурсах WHOIS – приховані, а відкриті лишень дані про реєстратора. Також інформація про власників веб-сайтів та контактних осіб, яка вказана на таких сайтах, може бути некоректною або відверто неправдивою (із вказівкою неіснуючих юридичних осіб, наприклад, що можна перевірити у відповідних державних реєстрах). Зрештою, найбільш ускладненим є пошук власника веб-сайта, який адмініструється компаніями з-за кордону.
Приховування такої інформації виправдовують законодавством про захист персональних даних не тільки в Україні, але й за кордоном. Отож слід з’ясувати, що робити в таких випадках, коли контактні дані на сайті відсутні або ж вони є неправдивими, а інформація про власника веб-сайту прихована та в загальнодоступних базах на зразок WHOIS, відсутня.
По-перше, необхідно звернутись з адвокатським запитом із вимогами надати інформацію про власника веб-сайту за тими контактами (в електронній та письмовій формах), які указані на самому веб-сайті, де опублікована недостовірна інформація.
По-друге, слід долучити витяг з ресурсу WHOIS з тією інформацією, яка, принаймні, зазначена на цьому сайті і є доступною.
По-третє, Пленум Верховного Суду України у п. 12 вищезгаданої нами постанови Пленуму ВСУ № 1 від 27.02.2009 року зазначив, що дані про власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК України в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
Слід зазначити, що адміністрування адресного простору мережі Інтернет у домені.UA здійснюється недержавною організацією, функції якого здійснює об’єднання підприємств “Український мережевий інформаційний центр” (ч.3 ст. 56 Закону України “Про телекомунікації”, Розпорядження Кабінету Міністрів України від 22.07.03 № 447-р “Про адміністрування домену .UA”).
Однак ОП “Український мережевий інформаційний центр” зазначає, що воно акредитувало Центр компетенції для надання послуг з видачі довідок та звітів з відповідними відомостями. А тому згідно зі статутом об`єднання, не може надавати послуги третім особам у разі, якщо для цього акредитована інша організація.
Наостанок зауважимо, що Центр компетенції є комерційною організацією, яка надає інформацію про власника веб-сайту/реєстранта доменного імені на платній основі відповідно до свого Порядку.
Крім цього, згідно з усталеною практикою у сфері реєстрації і користування доменними іменами у мережі Інтернет, власником веб-сайту може бути інша особа, аніж реєстрант доменного імені, яким адресується такий веб-сайт. Ним може бути отримувач послуг хостингу та/або володілець облікового запису, що використовується для розміщення веб-сайту в мережі Інтернет. Тому на практиці особа реєстранта доменного імені, отримувача послуг хостингу та володільця облікового запису може як співпадати, так і не співпадати, а відносини між цими суб’єктами, врегульовані на договірних засадах.
Таким чином ми бачимо, що роз`яснення Пленуму ВСУ щодо способу встановлення власника веб-сайту в п. 12 постанови Пленуму ВСУ № 1 від 27.02.2009 року є не лише застарілими, але, по суті, неефективними для застосування. Адже тягар фінансових витрат, пов`язаних з отриманням цих доказів, покладається на позивача, який зможе повернути ці кошти лише в разі виграшу у справі та розподілу судових витрат на його користь.
Хоч такі довідки Центру компетенції є належним та допустимим доказом встановлення відповідача у справах про захист честі та гідності від компромату, розповсюдженого в Інтернеті, що вже було підтверджено Верховним Судом (див., наприклад, постанову від 26 лютого 2020 року у справі № 742/3812/18), вони також не завжди містять необхідні відомості у зв`язку з їх прихованістю.
По-четверте, зазначимо, що нерідко в контактних даних веб-сайту вказано, що адміністрування цим сайтом здійснюється з території іноземної держави. Така реєстрація зачасту здійснюється якраз з метою приховання та значного ускладнення процесу пошуку та встановлення реальних осіб, які причетні до діяльності відповідного інтернет-ресурсу.
В той же час, в практиці адвокатського об’єднання “Кравець та партнери” є досвід звернення з адвокатськими запитами до відповідних контролюючих органів деяких іноземних держав, зокрема, до Роскомнагляду Російської Федерації. Такі запити були розглянуті по суті згідно з Конвенцією про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах.
Отже, особа, яка бажає захистити свою репутацію від компромату, поширеного щодо неї в мережі Інтернет, повинна надати до суду відповідні докази на підтвердження того, що вона вжила всіх можливих заходів для того, щоб встановити належного відповідача у такій категорії справ. Невжиття ж цих заходів може призвести до того, що суд своєю ухвалою вправі буде відмовити у витребуванні/забезпеченні доказів (зокрема, за невиконання вимог пп.4 ч. 2 ст. 84 ЦПК України).
В судовій практиці зустрічаються випадки, коли суди відмовляють у розгляді заяв за правилами окремого провадження, якщо особа, наприклад, не вжила достатніх заходів для встановлення належного відповідача – власника веб-сайту, проте намагається встановити факт недостовірності поширеної інформації та спростувати її з посиланням на те, що така особа невідома (абз. 3 ч. 4 ст. 277 ЦК України).
Таким чином, з урахуванням розвитку судової практики в України у справах про захист честі, гідності та ділової репутації фізичних та юридичних осіб, а також за відсутності належного нормативно-правового регулювання діяльності інтернет-ЗМІ, найбільш ефективним у таких випадках буде звернення за правничою допомогою до професійних фахівців, які допоможуть вибудувати стратегію захисту, захистити порушені особисті немайнові права особи та отримати грошову компенсацію за ті моральні страждання, яких особа зазнала внаслідок приниження її честі, гідності та компрометування її ділової репутації.
Автор публікації: Аліна Сидор, юрист Адвокатського об’єднання «Кравець та партнери»
Для ПРОТОКОЛ
