Україна, як і будь-яка країна світу, не може розвиватись без вкладень, без інвестицій. В різних галузях вітаються саме ті напрямки які дають їм розвиток, що в подальшому створює ріст економіки нашої країни, однак, з основною складовою зберегти, а ще краще, збільшити кількість робочих місць. Без виключення такого напрямку дотримується і одна з основних галузей національної економіки – портова галузь України.
Після проголошення незалежності України в 1991 році всі порти країни входили до складу державної портової інфраструктури створеної за радянських часів, а тому галузь потребувала все більшої модернізації. Для такої модернізації потрібен був відповідний ресурс, який порти могли отримати за рахунок тих самих вкладень, інвестиції з боку бізнесу.
Так, перед державою стало питання можливості залучення капіталу в портову галузь саме зі сторони бізнесу. Така можливість в 90-х була обмеженою, оскільки взаємодія держави та бізнесу в правовому полі не була врегульована на законодавчому рівні, що створювало відповідні труднощі. Однак, попри всі труднощі та відсутності законодавчого врегулювання порти все ж таки прямували в сторону розвитку укладаючи договори про спільну діяльність. Такий договір спрямований був на передачу портом своїх активів у спільну діяльність з інвестором, який в свою чергу зобов’язувався здійснити модернізацію/розвиток об’єкта, а отриманий прибуток ділився між суб’єктами договору.
Реформа портової галузі в Україні почалася з ухваленням у 2013 році Закону України «Про морські порти в Україні», який визначив правові, економічні та організаційні основи діяльності в морських портах України.
Законом було на законодавчому рівні надано можливість приватному сектору залучати інвестиції. Закон покликаний забезпечити початок реформування відносин власності в портах. Планувалося залучення фінансування для модернізації, реконструкції, будівництва портових активів, нового обладнання та інноваційних технологій обробки вантажів. Проте, політична ситуація та економічні проблеми загальмували вказаний процес.
З початком реформи в державних портах відбувся розподіл функцій в двох напрямках:
- Стивідорна діяльність, якими займається державні стивідорні компанії України;
- Адміністрація морських портів України, яка займається розвитком портів у всіх портах України.
В результаті реформи морської галузі України для управління державним майном в морських портах країни і його ефективного використання, створення механізмів для залучення інвестицій в портову інфраструктуру для її розвитку і стабільної роботи бізнесу було створено Адміністрацію морських портів України, що є одним з найбільших державних підприємств, яке має стратегічне значення для економіки і безпеки України.
Де факто Адміністрація морських портів України займається розвитком портів України відповідно до планів розвитку, які підтверджує орган управління Міністерства інфраструктури України. Адміністрація морських портів України об’єднує українські морські порти та інші інфраструктурні елементи, одночасно сприяючи розвитку і конкурентоспроможності кожного з них.
Згідно офіційних даних на сьогодні Адміністрація морських портів України – це підприємство з активами понад 20 млрд грн., 162 одиниці флоту, один з найбільших платників податків в державний бюджет (3,899 млрд грн. в 2018 році), 263 причали загальною протяжністю понад 40 км, понад 160 млн тонн перевантажених стивідорними компаніями у портах вантажів (2019), 1,3 млрд. гривень капітальних інвестицій. Слід врахувати, що на території України в Чорноморсько-Азовському басейні, а також дельті Дунаю розташовані 18 морських портів, серед яких 13 – на континентальній частині (Рені, Ізмаїл, Усть-Дунайськ, Білгород-Дністровський, Чорноморськ, Одеса, Південний, Миколаїв, Ольвія, Херсон, Скадовськ, Бердянськ, Маріуполь) та 5 – на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим (Керч, Севастополь, Феодосія, Ялта та Євпаторія).
Державно-приватне партнерство є одними з реальних, успішних, найперспективніших напрямків розвитку вказаних морських портів України, які на сьогоднішній день потребують значних інвестиційних ресурсів для розбудови припортової і портової інфраструктури.
Відповідно до Закону України «Про державно-приватне партнерство», який було прийнято лише в 2010 році, державно-приватне партнерство – це співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних державних органів, що згідно із Законом України «Про управління об’єктами державної власності» здійснюють управління об’єктами державної власності, органів місцевого самоврядування, Національною академією наук України, національних галузевих академій наук (державних партнерів) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, установ, організацій (приватних партнерів), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому цим Законом та іншими законодавчими актами, та відповідає ознакам державно-приватного партнерства, визначеним цим Законом. Концепція державно-приватного партнерства постійно уточнюється.
Європейською комісією в «Зеленій книзі» Європейського Союзу визначено, що державно-приватне партнерство являє собою форми співпраці між органами державної влади та діловим співтовариством, метою якої є забезпечення фінансування, будівництва, реконструкції, управління й обслуговування інфраструктури чи надання послуг.
Тобто, державно-приватне партнерство в доступній формі являє собою довгострокові економічні відносини між державою та бізнесом, які об’єднують свої ресурси із подальшим розподілом всіх наслідків (прибуток, ризик) з метою досягнення запланованих результатів.
Основними формами державно-приватного партнерства є:
- спільна діяльність;
- концесія;
- оренда;
- управління майном;
- приватизація та інше.
Вбачається, що державно-приватне партнерство в Україні врегульовано на законодавчому рівні, однак можливі механізми не завжди є ефективними.
Основними складнощами, які заважали ефективному впровадженню механізму державно-приватного партнерства в роботу морських портів, зокрема, була відсутність нормативно-правової бази яка б дозволила безперешкодно почати концесійний процес, оскільки однією з основних проблем з якою з моменту проголошення незалежності стикалася портова галузь України була недієвість Закону України «Про концесію» №997-XIV від 1999 року.
Однак, 20 жовтня 2019 року набрав чинності новий Закон України «Про концесію», розроблений у відповідності до права Європейського Союзу, що регулює питання державно-приватного партнерства. Закон збалансовує інтереси учасників концесії створюючи умови для зростання обсягу інвестицій, сучасної інфраструктури та надання якісних суспільно значимих послуг у країні, забезпечуючи належні умови для отримання інвестором прибутку від участі у державно-приватному партнерстві.
Концесія це визначена форма державно-приватного партнерства. Основний принцип концесійного договору не передбачає того, що державне майно переходить у власність приватного суб’єкта. В даному випадку при укладанні вказаного договору державна власність залишається державною власністю. Більше того, все те майно, яке буде побудовано протягом строку дії договору концесії також залишається власністю держави.
Зацікавленість галузі в швидкій дієвості концесії полягає в тому, що це визначена форма державно-приватного партнерства, яка передбачає залучення інвестицій. Суть полягає в тому, що активи державних стивідорних компаній по договору концесії передаються в управління з визначеними критеріями приватному суб’єкту. І такі визначені критерії вигідні і державі і інвестору.
Новий Закон України «Про концесію» повинен спростити залучення у сферу державно-приватного партнерства приватного капіталу, враховуючи, що ним передбачено ряд нововведень, таких як:
- врегульовано права власності на об’єкт концесії;
- впроваджено гарантії для концесіонерів та кредиторів, які фінансують або гарантують виконання концесійних договорів,
- впроваджено право заміни концесіонера на іншого концесіонера (кредитора);
- впроваджено відкриту процедуру вибору концесіонер;
- наявна можливість конкурсної комісії мати незалежних експертів, яким дозволено надавати свої роз’яснення, рекомендації під час проведення концесійного конкурсу;
- спрощено порядок отримання земельної ділянки, яка потрібна для концесійного проекту;
- наявна можливість вирішення спорів, які виникають з виконанням концесійного договору, на розгляд міжнародного комерційного арбітражу або інвестиційного арбітражу;
- впроваджено механізм контролю та моніторингу за виконанням концесійних договорів.
Однак, прийняття нового Закону України «Про концесію» не вирішило всіх проблем які заважають залученню приватних інвестицій у морські порти України. Для повноцінного впровадження концесійних відносин потрібні ще додаткові нормативні акти, які регулюватимуть взаємодію в частині концесії між інвестором і державою.
На жаль, прийняття нового Закону України «Про морські порти в Україні» було хорошим початком з розподілом відповідних функцій, однак, надалі від держави непослідувало жодних подальших дій які були призначені для того, щоб створити ефективні умови роботи у всіх портах України. За вказаний період часу не було прийнято дієвих позитивних рішення про трансформацію державних стивідорів а саме, приватизацію чи державно-приватне партнерство. Звичайно в 2018 році було прийнято Кабінетом Міністрів України рішення про схвалення Національної транспортної стратегії України на період до 2030 року, в якій чітко визначено, що державні стивідорні компанії повинні бути трансформовані в державно-приватне партнерство. Однак, аналізуючи ринок, вбачається, що державні стивідорні компанії в секторі займають лише до 20%, відповідно вони втрачають конкурентноздатність, відсутність інвестиції в сучасні технології, не породжує створення нових робочих місць.
Другою проблемою, все ж таки залишається відсутність продовження реформи трансформації Адміністрації морських портів України в більш доступній, зрозумілій формі для розвитку галузі, такої як в міжнародній практиці – модель управління портами. Якщо бути точнішим, то в Україні на всі порти діє лише одна державна компанія у якої не більшає на законодавчому рівні зв’язків з місцевими владами. Як приклад, управління землею віднесено до відання саме місцевих влад (міста, району чи області), тоді як Адміністрація морських портів України перебуває поруч з ними, що створює управлінські та фінансові конфлікти, які є неприпустимими.
Третьою проблемою є дивідендна політика держави. Враховуючи розвиток інфраструктури в галузі яка є триваючою, то важливим в даному випадку є дотримання довгострокової стабільної політики державою в портовій галузі.
Запровадження оптимальної моделі портового управління, правильної стратегії розвитку морських господарських комплексів та ефективної державної політики розвитку морських портів України призведе до успішного функціонування портів які матимуть конкурентоспроможність в портовій галузі світу. Для України це означатиме реалізацію державно-приватного партнерства в портовій галузі, яка призведе до росту економіки країни.
Воронець Надія
Адвокат керівник практики по роботі з юридичними особами
Адвокатського об’єднання «Кравець і партнери» для Юрист&Закон
