Справи про притягнення до адміністративної відповідальності становлять левову частку справ що розглядаються у судах України. Щорічно тисячі громадян стикаються з рішеннями про притягнення до адміністративної відповідальності та накладення адміністративних стягнень, які інколи можуть бути прийняті за неповної інформації або без урахування всіх істотних обставин справи. У таких випадках, важливого значення набуває можливість перегляду постановлених рішень за нововиявленими обставинами – правовий інститут, який забезпечує додаткові гарантії справедливості та захисту прав особи.
Слід зауважити, що застосування інституту перегляду справ за нововиявленими обставинами застосовується національними судами дуже обережно, оскільки механізм перегляду справи за нововиявленими обставинами у будь-якому разі втручається у принцип «res judicata», який передбачає принцип поваги до остаточного рішення суду та неприпустимість безкінечного та необґрунтованого перегляду судового рішення у випадках, коли одна із сторін лише не погоджується з мотивами, зазначеними у судовому рішенні.
Водночас, якщо звернутись до судової практики щодо перегляду справи про притягнення до адміністративної відповідальності, то, загалом, національні суди дотримуються однієї риторики – Кодекс України про адміністративні правопорушення прямо не передбачає можливості здійснення перегляду справи про притягнення до адміністративної відповідальності, а відтак здійснення перегляду подібних справ у такому порядку не є можливим.
У зв’язку з цим, слід віднайти причини такої однозначної позиції національних суддів, що власне не потребує глибокого занурення у судову практику.
Так, на сьогодні у судовій практиці побутують дві тези, що зумовлюють такий безумовний висновок судів: правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року (провадження № 51-4998ска19) та відсутність прямої норми у КУпАП, що передбачала б застосування за аналогією закону право на перегляд рішення за нововиявленими обставинами.
Розглядаючи першу причину, а саме правовий висновок Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року (провадження № 51-4998ска19), то у ньому Судом було визначено таке, цитовано:
«…При цьому нормами КУпАП не передбачена ні можливість касаційного оскарження постанови апеляційного суду у справі про адміністративне правопорушення, а ні можливість перегляду такої постанови Верховний Судом за нововиявленими обставинами.
Так само нормами КПК не передбачено можливості перегляду за нововиявленими обставинами судових рішень у справах про адміністративні правопорушення. Більше того, за змістом ст. 463 КПК навіть у межах кримінальних проваджень заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами подається до суду тієї інстанції, який першим допустив помилку, а не до суду вищої інстанції…»
Тобто, якщо ж дослідити зміст зазначеного правового висновку, то у ньому жодним чином не було надано категоричного висновку щодо неможливості здійснення перегляду справи про притягнення до адміністративної відповідальності за нововиявленими обставинами, оскільки у означеній постанові Верховний Суд відмовив у відкритті провадження у першу чергу та головним чином через те, що заява надійшла до суду касаційної інстанції, а не до суду тієї інстанції, який першим допустив помилку. Іншими ж словами, особа у даному випадку звернулась до суду не у порядку перегляду справи за нововиявленими обставинами, за якого заява про перегляд подається до того суду, який першим «помилився», а у порядку перегляду справи за виключними обставинами – тоді, коли заява про перегляд за виключними подається одразу до Верховного Суду.
Таким чином, з наведеного можна дійти логічного висновку, що причиною безумовного висновку національних судів про неможливість здійснення перегляду справи про притягнення до адміністративної відповідальності зумовлена невірним трактуванням правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 15 жовтня 2019 року (провадження № 51-4998ска19).
Аналізуючи другу причину відмови суддів у розгляді заяви про перегляд справи за нововиявленими обставинами при розгляді справ про притягнення до адміністративної відповідальності – неможливість застосування аналогії закону, то у такому разі суди доходять висновку, що так як КУпАП не передбачає прямо норми, яка б дозволяла застосовувати аналогію закону при розгляді справ про притягнення до адміністративної відповідальності, то, відповідно, і застосування аналогії закону у такому разі не є можливим. На цьому ми пропонуємо зупинитись більш детально.
У даному контексті, слід почати з того, що при зверненні до суду із заявою про перегляд справи про притягнення до адміністративної відповідальності особи застосовують положення кримінального процесуального законодавства за аналогією закону, покликаючись на те, що адміністративні та кримінальні правопорушення схожі за своєю правовою природою, оскільки обидва передбачають вчиненні відповідною особою протиправного діяння на шкоду правам, свободам та суспільним інтересам, при цьому різниця між зазначеними видами правопорушення полягає в ступені суспільної шкоди, яка наноситься зазначеними видами правопорушень.
Така позиція основується на тому, що у свій час Європейський суд з прав людини у своїх прецедентних рішеннях неодноразово зазначав про подібність правової природи самих правопорушень та необхідність у застосуванні передбачених кримінально-процесуальних гарантій при розгляді справ про притягнення до адміністративної відповідальності, до прикладу «Лучанінова проти України», «Гурепко проти України», «Швидка проти України» «Надточій проти України».
Тож, позиція Європейського суду з прав людини в частині поширення гарантій кримінального-процесуального законодавства станом на сьогодні є однозначно, актуальною та необхідною.
Якщо ж розглядати можливість застосування положень кримінального процесуального законодавства за аналогією закону в частині перегляду справи про адміністративне правопорушення за нововиявленими обставинами, то слід зауважити на тому, що власне здійснення перегляду справи за нововиявленими обставинами є однією з гарантій кримінального процесуального законодавства.
Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 11-1270/11, однак, право особи на оскарження спрямоване насамперед на реалізацію гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд. Забезпечення такого права є однією з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення у кримінальному провадженні.
Подібне за своєю суттю було зазначено і у рішенні Конституційного Суду України від 10 квітня 2024 року № 5-р(ІI)/2024, в якій Суд зазначив, що додержання принципу остаточності судового рішення (res judicata) не має наслідком існування категоричної заборони на перегляд за нововиявленими обставинами судових рішень, ухвалених унаслідок неврахування судом доказів, що мають істотне значення, оскільки завданням кримінального провадження є не лише те, щоби кожного, хто вчинив кримінальне правопорушення, було притягнуто до відповідальності, а також те, щоби жодного невинуватого не було піддано необґрунтованому процесуальному примусу, звинувачено або засуджено.
Таким чином, з наведеного вбачається, що інститут перегляду справи за нововиявленими обставинами не є суто технічною процедурою, а виступає додатковою гарантією забезпечення законності та правосудності судового рішення і механізмом захисту прав і законних інтересів щоб кожного, хто вчинив адміністративне або кримінальне правопорушення, не було піддано необґрунтованому покаранню, щоб його вина була доведена згідно стандарту доказування «поза розумним сумнівом», а також щоб притягнення осіб до відповідальності відбувалось у відповідності до належної правової процедури. Відсутність ж у положеннях КУпАП прямо норми, яка передбачає право на перегляд справи за нововиявленими обставинами не дає підстав безумовно та однозначно стверджувати про неможливість здійснення такого перегляду в цілому.
Більш того, слід зауважити і на тому, Європейський суд з прав людини поряд із прирівнюванням адміністративної відповідальності до кримінальної, встановив і випадки, за наявності яких гарантії, передбачені кримінально-процесуальним законодавством, поширюються при розгляді справ про адміністративне правопорушення.
Даному факту послужило прийняття Європейським судом з прав людини рішення у справі «Енгель та інші проти Нідерландів», за якими можна характеризувати правопорушення як кримінальне і застосувати відповідні наслідки, в тому числі і гарантії кримінального-процесуального законодавства, яких є три: першим критерієм є правова кваліфікація правопорушення відповідно до національного права, другим – сам характер правопорушення, а третім – ступінь суворості покарання, яке може бути застосоване до винної особи. При цьому, другий і третій критерії носять альтернативний характер, тобто такий при якому їх обов’язкове врахування у сукупності не вимагається. Водночас, однак, це не виключає застосування кумулятивного підходу, коли окремий аналіз кожного критерію не дозволяє зробити однозначний висновок про існування кримінального обвинувачення.
Загалом, на підставі першого критерію досить важко встановити можливість/неможливість застосування кримінально-процесуальних гарантій при розгляді справ про притягнення до адміністративної відповідальності, оскільки логічно, що національне законодавство кваліфікує суспільно шкідливі діяння як адміністративні, а тому тут доречним є встановлення наявності другого та третього критеріїв Енгеля.
За загальним правилом, у випадку, якщо певний акт носія публічної влади, вчинений у безпосередньому зв`язку з певним кримінальним діянням, не містить елементу покарання як такого, суд не визнає факту кримінального обвинувачення. Якщо ж елемент покарання наявний, а передбачені санкції є достатньо суворими, скоєне правопорушення має природу кримінального злочину.
У даному розрізі слід зауважити на тому, що як визначено у ст. 23 КУпАП, адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Отже, адміністративне стягнення, яке передбачене у адміністративних правопорушеннях у будь-якому випадку має на меті перш за все покарання особи, що притягується до адміністративної відповідальності, за вчинене ним діяння, яке спрямоване на порушення прав, свобод, та інтересів або конкретно-визначеної особи, або суспільства в цілому, тобто, адміністративні стягнення за своєю правовою природою мають каральний характер. При цьому, наявність у адміністративних стягненнях функції карального характеру, прямо зумовлюють і виникнення у них такої функції як виховна (стимулююча), яка в цей же час є похідною від каральної, а не рівнозначною чи, тим більше, основною.
Тож, саме на підставі другого та третього критеріїв Енгеля вбачається за можливе встановити чи було у справі про адміністративні правопорушення особі, яка притягується до адміністративної відповідальності, висунуте «кримінальне обвинувачення», що у кінцевому результаті дозволить встановити наявність/відсутність підстав для застосування гарантій, передбачених кримінально-процесуальним законодавством, у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, а не на підставі наявності/відсутності чіткої норми у КУпАП, яка передбачає право на перегляд справи про адміністративне правопорушення за нововиявленими обставинами.
Менше з тим, вважаємо за необхідне зазначити і про те, що застосування національними судами критеріїв Енгеля при встановленні можливості застосування кримінально-процесуальних гарантій є радше додатковою аргументацією (якою на жаль досить часто нехтують), а не основним чинником який відіграє роль при вирішенні питання поширення тих чи інших гарантій, передбачених кримінально-процесуальним законодавством, при розгляді справ про адміністративне правопорушення, адже вкотре наголошуємо, що прямої заборони у КУпАП щодо перегляду справи про притягнення до адміністративної відповідальності не має, в той час як відсутність чітко врегламентованого процесу перегляду за нововиявленими у КУпАП не може бути безумовною підставою для ствердження про неможливість здійснення такої процедури в цілому.
Попри це, слід наголосити, що подекуди можна віднайди у реєстрі судових рішень декілька прикладів, коли національні суди все ж переглянули справу про адміністративне правопорушення за нововиявленими обставинами, але прикрим є те, що відсоток таких рішень напрочуд малий у порівнянні з відсотком судових рішень про повернення заяви про перегляд справи про адміністративне правопорушення за нововиявленими обставинами.
Резюмуючи, питання перегляду справ про притягнення до адміністративної відповідальності за нововиявленими обставинами потребує переосмислення з боку національних судів, оскільки адміністративна та кримінальна відповідальності є подібними за своєю правовою природою, а при притягненні особи до адміністративної відповідальності є потреба у застосуванні повного спектру гарантій для забезпечення відправлення належного правосуддя. Відсутність у КУпАП прямої норми про право на перегляд справи за нововиявленими обставинами не дає підстави безумовно стверджувати про неможливість застосування такої екстраординарної процедури, оскільки це не є суто технічною процедурою, а додатковою гарантією, щоб кожний, хто вчинив адміністративне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був необґрунтовано покараний, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожної особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, була застосована належна правова процедура.
Марія Країло
