В реаліях сьогодення кожен пересічний громадянин може зіткнутись з ситуацією, коли буде необхідно захищати свої права та інтереси, які гарантовані державою на законодавчому рівні. Зокрема, Конституцією України, яка є найвищим законом держави, гарантовано право кожному на належний судовий захист його прав і свобод у межах відповідних галузей матеріального та процесуального права в Україні.
Найбільш ефективним засобом регулювання виконання судового рішення вважається передбачений законом судовий контроль, який в нашій державі здійснюється в порядку, що визначений Цивільним та Господарським процесуальними кодексами, Кодексом адміністративного судочинства, а також Законом України “Про виконавче провадження”.
Однак варто зазначити, що норми, якими вирішуються в судовому порядку конфліктні ситуації та спори між сторонами, зокрема, про відновлення права, яке було порушене, очевидно не мають суперечити таким основоположному принципу, як принцип рівності перед законом та судом, та, як наслідок, не обмежувати людей в праві на звернення до суду за належним захистом.
Вбачається, що діяльність в напрямку забезпечення виконання судових рішень визначена обов’язком держави, який реалізується через створення та подальший контроль діяльності виконавчої системи судових рішень, та ще й в такому форматі, щоб він був зрозумілим та доступним для кожного, на відновлення чиїх порушених прав та інтересів ухвалене рішення суду.
Слід також зауважити, що у 2016-му році змінами до Конституції, зокрема стосовно здійснення правосуддя, було започатковано низку свіжих підходів до механізму реалізації принципу, що передбачає обов’язковість виконання судового рішення. Згідно статті 129-1 Конституції України: «Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд».
Аналізуючи дану норму, можна дійти висновку, що наразі в частині здійснення контролю за виконанням рішення зросли вимоги саме до суддів, які ці ж рішення ухвалюють, а отже фактично такий контроль став своєрідним видом реалізації судової влади в країні, окрім вже визначеного обов’язку здійснення правосуддя.
Вказана норма Конституції знайшла своє відображення у статті 13-й Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, згідно з якою контроль виконання судового рішення здійснює суд в межах наданих йому законом повноважень.
Також в контексті ретельного дослідження даного питання, варто зазначити, що в грудні 2017-го набув чинності Закон України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів” від 03-го жовтня 2017 року №2147-VIII. Метою даного закону є вдосконалення та врегулювання сфери судового контролю виконання судових рішень.
Зокрема, Господарський процесуальний кодекс містить декілька форм контролю вказаної сфери, найбільш ефективною та поширеною з яких являється розгляд скарг на рішення та на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби, а саме державного виконавця чи іншу посадову особу органу, чи приватного виконавця.
Фактично аналогічно визначено і в Цивільному процесуальному кодексі, зокрема передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право у десятиденний строк з дня, коли дізналися або повинні були дізнатися про порушення їх прав або свобод звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, порушено їхні права чи свободи. Крім того пропущений з поважних причин строк для подання такої скарги може бути поновлено судом.
Особливо гостро питання ефективності виконання судового рішення постає під час вирішення саме адміністративними судами публічно-правових спорів, оскільки зазначені норми Основного Закону України окремо передбачають спеціальну відповідальність держави в особі визначених субʼєктів владних повноважень за виконання рішень судів всіх юрисдикцій, а також наділяють на сьогодні адміністративні суди додатковим процесуальними повноваженнями здійснювати судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах та розглядати заяви про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень (відповідачем) на виконання рішення суду.
Зокрема, згідно Кодексу адміністративного судочинства України можна виділити так основні процесуальні засоби забезпечення судом виконання рішень:
- Роз’яснення судового рішення (ст. 254);
- Судовий контроль за виконанням судового рішення (ст.ст. 382, 383);
- Заміна сторони виконавчого провадження (ст. 379);
- Поновлення пропущеного з поважних причин строку пред’явлення виконавчого листа до виконання (ст. 376);
- Відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, зміна чи встановлення способу і порядку виконання (ст. 378);
- Зупинення виконання судових рішень лише у виключних випадках (ст. 375);
- Застосування як преюдиційних обставин, встановлених у судовому рішенні, що набуло законної сили, під час судового розгляду іншої справи (ст. 78).
Окрім того, серед судових практик Верховного Суду саме в адміністративному судочинстві наразі висвітлено найбільш актуальні аспекти регулювання питання з виконання судових рішень, а тому детальніше зупинимось саме на них.
Отже, в своїй постанові Верховного Суду від 24 липня 2023 року у справі № 420/6671/18 зазначено наступне:
«…6. 31 жовтня 2022 року до Одеського окружного адміністративного суду від старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) надійшла заява про встановлення чи зміну способу і порядку виконання рішення суду (вхід. № 33817/22), в якій останній просив встановити чи змінити спосіб і порядок виконання по виконавчому провадженню № 62939479 з примусового виконання вимог виконавчого листа № 420/6671/18 від 25 вересня 2019 року у справі № 420/6671/18, а саме, про зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області виплатити ОСОБА_1 заборгованість по пенсії з червня 2017 року з урахуванням фактично проведених виплат на стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (код ЄДРПОУ 20987385, м. Одеса, вул. Канатна, 83) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) нарахованої заборгованості за період з 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року в сумі 21620 гривень.
- В обґрунтування вказаної заяви було зазначено, що невиплата заборгованості за період з 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року у сумі 21 620 гривень є протиправною та свідчить про невиконання рішення суду без поважних причин. 27 вересня 2022 року у зв`язку з повторним невиконанням рішення суду без поважних причин, державним виконавцем на підставі статей 63, 75 Закону України “Про виконавче провадження” від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (далі – Закон № 1404-VIII) винесено постанову про накладення штрафу на боржника в розмірі 10 200 гривень. 26 жовтня 2022 року в порядку статей 63, 75 Закону № 1404-VIII на адресу Головного управління Національної поліції в Одеській області надіслано повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення за ознаками складу злочину передбаченого частиною другою статті 382 Кримінального кодексу України. Станом на 28 жовтня 2022 року рішення суду залишається невиконаним, про що свідчить лист Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області № 1500-0502-05/103838 від 6 жовтня 2022 року. З огляду на таке заявник вказував, що судове рішення безпідставно не виконується протягом тривалого часу.
- Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2022 року, залишену без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2023 року, заяву старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про встановлення чи зміну способу і порядку виконання рішення суду від 31 жовтня 2022 року (вхід. № 33817/22) задоволено повністю: змінено спосіб виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2019 року у справі № 420/6671/18, а саме зі способу: “зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області виплатити ОСОБА_1 заборгованість по пенсії з червня 2017 року з урахуванням фактично проведених виплат”, на спосіб: “стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (місцезнаходження: вул. Канатна, 83, м. Одеса, 65107; ідентифікаційний код юридичної особи: 20987385) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) невиплачену заборгованість по пенсії за період з 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року в сумі 21620 гривень.”.
- Постановляючи вказану ухвалу, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що суд не здійснює вихід за межі заявлених вимог та не вирішує питання, яке не було предметом дослідження при розгляді справи, а лише конкретизує спосіб виконання рішення суду шляхом стягнення заборгованості. Встановлення такого способу виконання, про який просить державний виконавець, направлено на своєчасне та повне виконання судового рішення, а також відповідає вимогам прямих норм статті 124 Конституції України, а також вимог спеціального законодавства. З огляду на таке, суд дійшов висновку про наявність підстав (фактичних і юридичних) для повного задоволення заяви старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про встановлення чи зміну способу і порядку виконання рішення суду у справі №420/6671/18…»
Однак, Верховний Суд в своїй постанові не погодився з висновками судів першої та другої інстанцій, а доводи касаційної скарги вирішив вважати прийнятними, з огляду на наступне обгрунтування:
«…23. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
- Колегія суддів звертає увагу, що Верховним Судом уже сформована судова практика щодо застосування цих положень Основного Закону України, зокрема, у постановах від 14 серпня 2018 року у справі № 826/4174/16, від 18 жовтня 2018 року у справі № 802/2135/17-а, від 22 січня 2019 року у справі № 813/142/16, від 11 листопада 2020 року у справі № 191/1169/16-а(2-а/191/7/17), від 18 травня 2022 року у справі № 140/279/21, від 1 червня 2022 року у справі № 640/25836/20 та від 27 липня 2022 року у справі № 540/606/20…».
Вбачається, що визначена позиція вже неодноразово зустрічалась в постановах.
Далі Верховний Суд у вказаній постанові посилається на практику Конституційного Суду та Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ):
«…25. Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов`язковість виконання судового рішення (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013). Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
- Також, Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), який, зокрема, у пункті 43 рішення у справі “Шмалько проти України” (заява № 60750/00, від 20 липня 2004 року) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
- Крім того, у Рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 84 рішення у справі “Валерій Фуклєв проти України” від 7 червня 2005 року, заява № 6318/03; пункт 43 рішення у справі “Шмалько проти України” від 20 липня 2004 року, заява № 60750/00; пункти 46, 51, 54 рішення у справі “Юрій Миколайович Іванов проти України” від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04; пункт 64 рішення у справі “Apostol v. Georgia” від 28 листопада 2006 року, заява № 30779/04).
…
- Також колегія суддів зазначає, що в адміністративному судочинстві обов`язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в якому є держава в особі її компетентних органів, а тому адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов`язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов`язковості судового рішення.
- Зазначені висновки Суду узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 1 лютого 2022 року у справі №420/177/20 та ухвалах від 26 січня 2021 року у справі №611/26/17, від 7 лютого 2022 року у справі №200/3958/19-а…».
Вбачається, що подібні висновки Верховного Суду також вже неодноразово знайшли своє відображення в постановах, а отже вказані доводи сміливо можна вважати вже усталеною судовою практикою з виконання судових рішень.
Також, хочу звернути вашу увагу на наступні висновки цієї постанови:
«…39. Відповідно до частин першої, третьої статті 378 КАС України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, установлених законом), – установити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.
Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
- З аналізу положень частин першої, третьої статті 378 КАС України колегія суддів Верховного Суду робить висновок, що підставою для застосування правил цієї норми є настання обставини, що перешкоджають належному виконанню судового рішення в адміністративній справі, ускладнюють його виконання або роблять неможливим. Для відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення такою обставиною може бути недостатність коштів на рахунку, стихійне лихо, а для зміни способу чи порядку виконання судового рішення – неможливість виконання судового рішення внаслідок відсутності, пошкодження або знищення об`єкта стягнення або з інших причин. Тобто, зміна способу і порядку виконання рішення суду – це прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у порядку і способом, раніше встановленими судом. Отже, суд за наявності обґрунтованих підстав та належних доказів може змінити спосіб та порядок виконання рішення суду, однак не змінюючи при цьому його змісту, або ж відмовити в задоволенні такої заяви.
- Подібна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 800/203/17…
…
- Суд звертає увагу на те, що поняття “спосіб і порядок” виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке розраховане на виконавче провадження. Порядок виконання судового рішення означає визначену у рішенні суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним/приватним виконавцем, спосіб виконання судового рішення це спосіб реалізації та здійснення способу захисту. Під зміною способу виконання рішення суду слід розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі об`єктивної (безумовної) неможливості його виконання у спосіб, раніше встановлений судом.
…
- Також Суд звертає увагу, що КАС України передбачені додаткові процесуальні механізми, які спрямовані на гарантування реалізації положень статті 129-1 Конституції України, згідно з якими судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у порядку статей 382, 383 КАС України…»
Проаналізувавши вищевикладене, вбачається що судовий контроль за виконанням рішень полягає не лише у перевірці належності та своєчасності виконання, а й також через визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, пов’язаних із невиконанням рішення у справі.
Наявність судового контролю за виконанням рішення передбачає безпосереднє виконання останнього, та як наслідок, унеможливлює подачу окремої позовної заяви, предметом якої буде протиправна дія чи бездіяльність суб’єкта, який мав виконати таке рішення у встановлений матеріальним та процесуальним законодавством України порядку.
Владислав Сітайло,
юрист АО «Кравець і партнери»
