За цей період, рекомендую звернути увагу на наступні ухвали, постанови й рішення:
Справа № 755/12623/19
З відкриттям єдиного державного реєстру судових рішень, з’явилась можливість ознайомитись з повним текстом постанови Великої палати щодо включення до структури заробітної плати виплат при незаконному звільнені. Є й окрема думка, вона демонструє як можна на біле говорити чорне і доводити, що Земля плоска та захищати роботодавців, що порушують навмисно Закон.
Велика палата зазначила, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, передбачений частиною другою статті 235 КЗпП України та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, визначений статтею 117 КЗпП України мають різну правову природу.
Середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Середній заробіток за статтею 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Спір про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не з власної вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. За пред`явлення вимоги про стягнення середнього заробітку, передбаченого частиною другою статті 235 КЗпП України позивачі звільняються від сплати судового збору в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI. Працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення цього середнього заробітку без обмеження будь-яким строком згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України та не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначеного частиною другою статті 235 КЗпП України.
На вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI, не поширюється та застосовуєтьсятримісячний строк звернення до суду, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Висновок Великої Палати Верховного Суду щодо правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу, передбаченого частиною другою статті 235 КЗпП України, висловлений у цій постанові, узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 362/7105/15-ц (провадження № 6-1395цс16) та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18) та не узгоджується з висновком об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) від якого Велика Палата Верховного Суду відступає.
Висновок Великої Палати Верховного Суду щодо правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, передбаченого статтею 117 КЗпП України, викладений у цій постанові, узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).
Справа № 756/8815/20
Велика палата виправила ситуацію та запропонувало рішення щодо зняття арешту з рахунків на яки надходить заробітна плата. Вже другий рік Мін’юст та НБУ не вирішують це питання залишаючи боржників без засобів до існування та порушуючи як Конституцію України, так і Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод.
Велика палата зазначила, що державний та/або приватний виконавець перед накладанням арешту повинен з`ясувати суму та статус грошей, що знаходяться на рахунку боржника, і у постанові про накладання арешту серед інших відомостей вказати про суму коштів, на яку накладається арешт, або зазначити, що арешт поширюється на кошти на усіх рахунках, у тому числі, що будуть відкрити після накладення арешту. Накладання арешту на суми, що перевищують суми, визначені виконавчим документом, та перевищують суми витрат виконавчого провадження, що підлягають стягненню, є незаконним.
74. При цьому передбачене абзацом другим частини другої статті 59 Закону № 1404-VIII зобов`язання виконавця зняти арешт на підставі повідомлення банку не виключає зняття такого арешту на підставі повідомлення боржника, та за наслідками здійснення контролю за правильністю стягнення на підставі наданих звітів про стягнення, оскільки у відповідності до підпункту 1 частини четвертої статті 59 цього закону підставами для зняття виконавцем арешту з майна боржника або його частини є отримання ним документального підтвердження, що звернення стягнення на такі кошти боржника заборонено законом.
75. Для боржника надання вищевказаних підтверджуючих документів є процесуальною можливістю відновити свої права, порушені у зв`язку накладенням незаконного арешту, а для виконавця зняття такого арешту є здійсненням повноважень для усунення спричинених негативних наслідків. Однак це не виключає зобов`язання банку при виконанні приписів державного та/або приватного виконавця окремо від боржника повідомити виконавця про неможливість накладення арешту на грошові кошти боржника у зв`язку з забороною встановленою законом.
76. Одночасно слід звернути увагу, що наявність у виконавчому провадженні звітів підприємства, установи, організації, фізичної особи-підприємця, що здійснюють боржнику певні виплати про нарахування доходів та розмір утримань з цього доходу на погашення боргу, надає можливість виконавцю здійснювати не тільки контроль за правильністю такого утримання, а й можливість визначення розмір коштів, які складають дохід боржника, з якого здійснення стягнення неможливе.
77. Враховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що у випадку, коли на стадії накладення арешту на грошові кошти боржника-фізичної особи, що знаходяться на рахунку боржника та є заробітною платою боржника, виконавцю не вдалось виявити правову природу (статус) цих грошових коштів, як коштів на які накладення арешту заборонено законом, то арешт на такі грошові кошти підлягає зняттю на підставі відповідного повідомлення банку або заяви боржника з наданням ним відповідних документів на підтвердження цього та/або за результатами перевірки зазначених звітів.
Справа № 143/591/20
Велика палата не помічаючи своїх геніальних виснувань щодо того, що суд сам знає Закон і повинен його застосовувати для ефективного захисту навіть у тому разі, якщо позивач про це не просив та в чергове за допомогою, мабуть, карт таро визначаючи мету позову, зазначив, що на думку працівників культури та науки потрібно права захищати по іншому і знову подавати до суду, хоча всім і все зрозуміло. Це довоєнна постанова, сподіваємось воєнні постанови та післявоєнні постанови будуть відрізнятись від цих фантазій.
Велика палата зазначила, що якщо первинний орендар має право на укладення договору оренди (додаткової угоди до неї), то наявні два різні порушення прав первинного орендаря: з боку орендодавця (який відмовляється укладати додаткову угоду до договору оренди) та з боку наступного орендаря (який незаконно заволодів майном – правом оренди – шляхом реєстрації цього права). Тому належним способам захисту прав первинного орендаря відповідають дві позовні вимоги – про спонукання до укладення додаткової угоди (тобто про визнання такої угоди укладеної) та про визнання відсутнім права оренди наступного орендаря. На належність такого способу захисту, як визнання відсутнім права, вже вказувала Велика Палата Верховного Суду (постанов від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, пункти 6.12, 6.14). Судове рішення про визнання відсутнім права відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є підставою для державної реєстрації припинення права оренди.
Справа № 826/15154/17
Велика палата зазначила, що дії щодо скерування запиту про внесення до обліків Генерального секретаріату Інтерполу клопотання про публікацію червоного повідомлення щодо міжнародного розшуку особи з метою арешту та подальшої екстрадиції до України для притягнення до кримінальної відповідальності, а також подальша інформаційна взаємодія відповідного правоохоронного органу, що звернувся з таким запитом (у спірних правовідносинах НАБУ), із НЦБ не є публічно-владними управлінськими функціями. Зазначені відносини пов`язані із завданнями кримінального провадження.
Отже, НАБУ у спорі у справі № 826/15154/17 не здійснює публічно-владні управлінські функції, що свідчить про відсутність обов`язкової ознаки адміністративної справи згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 4 КАС України.
71. Спір у цій справі виник, зокрема, у зв`язку з протиправними, на переконання позивача, діями та бездіяльністю НАБУ, вчиненими або не вчиненими останнім у межах кримінального провадження, відтак перевірка правомірності таких діянь з огляду на положення пункту 2 частини другої статті 19 КАС України знаходиться поза межами юрисдикції адміністративного суду.
72. Окрім цього, проаналізувавши правові норми, що регулюють міжнародний розшук особи з метою арешту та подальшої екстрадиції до України для притягнення до кримінальної відповідальності, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про непоширення юрисдикції адміністративних судів на оскаржувані в цій справі дії та бездіяльність Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва.
Справа № 201/10234/20
Велика палата зазначила, що заява про відшкодування моральної шкоди розглядається тільки судом з урахуванням фактичних обставин щодо наявності моральної шкоди в межах, встановлених саме цивільним законодавством, з дослідженням доказів, у тому числі висновків експертизи. Такі процесуальні дії суду притаманні змагальному процесу, яким є за чинними на цей час процесуальними кодексами саме позовне провадження.
115. Слід при цьому звернути увагу на те, що стаття 136 ЦПК УРСР 1963 року «Прийняття заяви», яка діяла на час прийняття Закону № 266/94-ВР та час прийняття наказу № 6/5/3/41, зазначала, що суддя одноособово вирішує питання про прийняття заяви у цивільній справі,суддя відмовляє в прийнятті заяви. Одночасно стаття 137 ЦПК УРСР 1963 року визначала форму позовної заяви, відносно якої суддя мав право здійснити дії, зазначені у статті 136 цього Кодексу.
116. Лише у ЦПК України 2004 року, як і в наступних редакціях цього Кодексу, у параграфі 1 глави 1 розділу 3 розмежовуються поняття «заява у позовному провадженні» та «позовна заява».
117. За таких обставин термін «заява»при зверненні потерпілої особи до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди у сенсі Закону № 266/94-ВР та наказу № 6/5/3/41 слід розуміти як вимогу про відшкодування шкоди, і такі справи слід розглядати за правилами позовного провадження. При цьому не має значення назва такої вимоги, якщо з її змісту вбачаються усі складові елементи відповідно до вимог статті 175 ЦПК України.
118. При цьому позивачем у цих справах повинна бути потерпіла особа, а відповідачем – держава в особі відповідного органу.
119. Державне казначейство України не може бути окремим відповідачем у цих справах, оскільки належним відповідачем у цих справах є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15).
Справа № 2-7763/10
Велика палата зазначила, що відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
125. Окреслене завдання включає в себе як своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ, так і досягнення мети ефективного захисту порушених прав шляхом своєчасного та ефективного виконання судового рішення.
126. Заміна будь-якого учасника справи судом носить не виключно формальний характер, покликаний зафіксувати процесуальне правонаступництво на підставі матеріального правонаступництва, а здійснюється для реалізації завдань цивільного судочинства, передбачених частиною першою статті 2 ЦПК України, в межах стадій судового процесу.
127. Реалізація процесуального правонаступництва має мати процесуальну мету, яку суд також враховує разом із доказами матеріального правонаступництва, яке стало підставою процесуального правонаступництва. Заміна судом сторони справи на підставі матеріального правонаступництва здійснюється з процесуальною метою реалізації правонаступником прав щодо виконання судового рішення у виконавчому провадженні, відтак потребує розгляду підстав поновлення такого виконавчого провадження, якщо воно вважається закінченим.
128. Враховуючи завдання виконавчого провадження як складової судового провадження, процесуальною метою заміни як сторони відкритого виконавчого провадження, так і сторони справи (стягувача у виконавчому документі) в цьому контексті є отримання виконання судового рішення в межах виконавчого провадження. За відсутності підстав відновлення виконавчого провадження, яке було закінчене, досягнення цієї процесуальної мети неможливе. Тому разом із заявою щодо правонаступництво, якщо виконавче провадження закінчене, заявник має здійснювати процесуальні дії (наприклад, оскаржити постанову про закінчення виконавчого провадження), спрямовані на відновлення виконавчого провадження, а суд має оцінювати ці питання в комплексі.
129. За відсутності підстав для відновлення закінченого виконавчого провадження відсутні і підстави для процесуального правонаступництва.
130. Якщо ж виконавче провадження не закінчене, але виконавчий документ був повернутий стягувачу без виконання, у його правонаступника є можливість отримати право на повторне звернення з виконавчим документом до виконання за умови дотримання строків звернення виконавчого документа до виконання. Якщо ці строки пропущені, то разом з питанням процесуального правонаступництва заявник повинен звернутися з заявою про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання. За відсутності підстав для поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання відсутні і підстави для процесуального правонаступництва.
Постанова ВП ВС щодо підстав оскарження торгів з продажу активів банків ФГВФО за безцінь
Справа № 910/6939/20
Чергове рогачівське рішення. Продаж активів здійснився з дисконтом у 80% та ще й кошти, які були сплачені за цей лот повернуті покупцю, тобто фактично продаж відбувся зі 100% дисконтом. Велика палата остаточно узаконила обкрадання вкладників банків довівши, що кошти в Українських банках відшкодовуються тільки у гарантованому розмірі й то у випадку, якщо вклад не визнаний нікчемним, що також доволі часто трапляється. І варто звернути увагу на представників позивача, не дарма такий суд відібрали.
Велика палата зазначила, що правовідносини з продажу активів банку у процедурі його ліквідації регулюються Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який встановлює спеціальний порядок та умови виведення неплатоспроможного банку з ринку та його ліквідації.
Права заставодержателя у процедурі продажу активів банку у процесі його ліквідації захищаються положенням частини третьої статті 52 Закону, за яким майно банку, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя. Заставодержатель має право звернути стягнення на заставлене майно у порядку, встановленому законодавством або договором застави, та отримати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна за ціною, визначеною суб`єктом оціночної діяльності, який визначений Фондом.
Отже, кошти отримані від продажу заставного майна, спрямовуються в акцептованому розмірі на задоволення вимог заставодержателя, який також має право звернути стягнення на заставне майно за ціною, визначеною суб`єктом оціночної діяльності.
Цей Закон не містить положень, що вимагають отримання Фондом згоди заставодержателя як умови передачі заставного майна на реалізацію в процедурі ліквідації банку.
Передача на продаж у процедурі ліквідації активів (майна) банку, які перебувають у заставі, здійснюється у визначеному Законом та Положенням № 388 порядку, що не вимагає отримання Фондом згоди заставодержателя на продаж таких активів, Фонд у таких правовідносинах не є заставодавцем, оскільки здійснює спеціальні функції щодо задоволення вимог кредиторів неплатоспроможного банку, а відсутність згоди заставодержателя та/або її відкликання не є підставою недійсності проведених відкритих торгів або скасування їх результатів.
12.2. Здійснений у контексті спірних правовідносин у цій справі аналіз положень Закону, Положення № 388 у взаємозв`язку із загальними нормами цивільного законодавства дозволяє дійти висновку, що у правовідносинах з продажу активів (майна) неплатоспроможного банку у процедурі його ліквідації на торгах (аукціоні) протокол торгів, підписання якого має місце за результатами їх проведення, є за своєю правовою природою попереднім договором, за яким у сторін виникає обов`язок укласти відповідний договір купівлі-продажу у встановлений Положенням № 388 строк, і невиконання якого має наслідки для кожної зі сторін.
Для переможця торгів сплата вартості лота у встановлений строк є тією умовою, яка має бути виконана до підписання договору купівлі-продажу, оскільки її невиконання має наслідком втрату ним гарантійного внеску.
Натомість ухилення (невиконання обов`язку) банку від укладення основного договору купівлі-продажу з переможцем торгів за виконання тим обов`язку щодо сплати повної вартості лота та вчинення дій, що свідчать про зацікавленість в укладенні такого договору, має наслідком право переможця торгів вимагати укладення такого договору.
Крім цього, рекомендую звернути увагу на наступну судову практику і роз’яснення:
Огляд рішень ЄСПЛ за січень – березень 2022 року
Для зручності в користуванні всі рішення систематизовано за статтями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, у справі ISTOMINA v. Ukraine ЄСПЛ наголосив на важливості з’ясування можливості внесення особою розміру застави в разі прийняття рішення про застосування такого запобіжного заходу. Через недотримання цього ЄСПЛ констатував порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність).
Також ЄСПЛ у справі I.V.Ț. v. Romania розглянув відповідність вимогам Конвенції взяття журналістами в неповнолітньої дитини інтерв’ю щодо загибелі її однокласниці під час шкільної поїздки. Ключовими умовами для висновку ЄСПЛ про порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя) в цій справі було те, що органи влади, по-перше, не отримували згоду батьків на проведення інтерв’ю з неповнолітньою дитиною і, по-друге, не вжили заходів, аби приховати особу дитини на відео.
Окрім цього, зауважуємо, що 1 березня 2022 року ЄСПЛ вжив невідкладних тимчасових заходів щодо воєнних дій російської федерації на території України. Своїм рішенням ЄСПЛ, в інтересах сторін та належного здійснення провадження в цьому Суді, вирішив указати уряду російської федерації утриматися від військових нападів на цивільне населення і цивільні об’єкти, зокрема житлові приміщення, автомобілі рятувальних служб, а також школи й лікарні, та негайно забезпечити безпеку медичних установ, медичного персоналу й карет швидкої допомоги на територіях, що перебувають під обстрілами чи блокадою російських військ.
2 березня 2022 року ЄСПЛ також ужив заходів щодо справ, у яких Україна є відповідачем або заявником у зв’язку зі збройною агресією російської федерації. Серед іншого, ЄСПЛ вирішив, що загальне продовження шести- / чотиримісячного строку для звернення із заявою до Суду не передбачається. ЄСПЛ в належний час проведе оцінку дотримання цього критерію прийнятності з урахуванням виняткових обставин. Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що в разі готовності матеріалів справи для розгляду рішення або ухвали про неприйнятність постановлятимуть і надалі. Однак такі рішення не висвітлюватимуть на вебсайті Суду, а сторін не інформуватимуть до наступного повідомлення.
Рішення КСУ 5-р(ІІ)/2022 щодо дискримінації у реалізації права на житло
У цій справі, надаючи оцінку змісту законодавчого регулювання пункту 2 частини другої статті 40 Кодексу, Конституційний Суд України перевіряє його на відповідність Конституції України, ураховуючи не лише текстуальний спосіб викладення, а й контекст його значення для реалізації права на житло та інших конституційних прав.
Виходячи з розуміння конституційних прав і свобод людини як єдиної й цілісної системи Конституційний Суд України констатує, що встановлення законодавцем у пункті 2 частини другої статті 40 Кодексу зв’язку між реалізацією громадянином права на житло в населеному пункті, у якому він перебував на обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов, і виїздом на постійне місце проживання до іншого населеного пункту не узгоджується з гарантованими Конституцією України кожному, хто законно перебуває на території України, свободою пересування, вільним вибором місця проживання (частина перша статті 33 Основного Закону України).
Гарантовані Конституцією України свобода пересування, вільний вибір місця проживання не можуть бути ефективно реалізовані за умови, якщо законодавче регулювання поведінки особи щодо їх здійснення допускає настання несприятливих для особи наслідків, які не можуть бути виправданими з огляду на конституційні цінності.
Зниження внутрішньої мобільності особи в сучасному суспільстві істотно ускладнює реалізацію особою низки її інших прав, гарантованих Основним Законом України, зокрема прав: брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, на рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38), на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом (стаття 42), на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (стаття 43), на соціальний захист (стаття 46), на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49), на освіту (стаття 53).
Конституційний Суд України водночас ураховує, що свобода пересування, вільний вибір місця проживання можуть бути обмежені законом, що визначено частиною першою статті 33 Конституції України. Однак таке законодавче регулювання (установлення винятків із цієї свободи) не може бути свавільним, а навпаки – воно має бути узгоджене з конституційними цінностями та виправдане з огляду на суспільний інтерес.
Конституційний Суд України зазначає, що обмеження конституційної свободи пересування, вільного вибору місця проживання, яке міститься в пункті 2 частини другої статті 40 Кодексу, позбавлене легітимної мети та не є виправданим.
Відтак Конституційний Суд України дійшов висновку, що пункт 2 частини другої статті 40 Кодексу не узгоджується з частиною першою статті 33 Основного Закону України.
Отже, Конституційний Суд України вважає, що пункт 2 частини другої статті 40 Кодексу суперечить приписам частини другої статті 24, частини першої статті 33 Конституції України.
Рішення КСУ 6-р(ІІ)/2022 щодо права нарахування відсотків і після спливу строку договору
Конституційний Суд України зауважив, що приписи частини другої статті 625, першого речення частини першої статті 1050 Кодексу та частини першої статті 1048 Кодексу регулюють різні за змістом правовідносини, які не є взаємовиключними, адже за загальним правилом (частина перша статті 622 Кодексу), якщо інше не встановлено в договорі або законі, застосування заходів цивільної відповідальності не звільняє боржника від виконання зобов’язань за договором у натурі.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що застосування припису першого речення частини першої статті 1050 Кодексу як такого, що його скеровано на надання кредитодавцеві права на отримання трьох процентів річних від простроченої суми та інфляційних втрат як заходів цивільної відповідальності за неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань, не може впливати на право кредитодавця на отримання процентів як плати за користування кредитом, тобто на право вимагати від боржника виконання зобов’язань за кредитним договором у натурі.
У підсумку Рішенням установлено, що в аспекті порушених у конституційній скарзі питань припис першого речення частини першої статті 1050 Кодексу не обмежує права Банку на отримання процентів як плати за користування кредитом, не спричиняє негативних наслідків для права Банку на ведення підприємницької діяльності, а тому є таким, що відповідає Конституції України (є конституційним).
В ньому розглянуті такі питання:
✅ підвідомчість справ;
✅ обрання способу захисту;
✅ забезпечення позову;
✅ спори, пов’язані з купівлею-продажем цінних паперів;
✅ захист прав, що випливають з акцій;
✅ спори, пов’язані з обігом векселів;
✅ облігації.
Справа № 752/2393/22
Це наша справа. В чергове було продемонстровано виключно упереджене і спотворене ставлення керівництвом НАЗК до своїх обовязків, а також повна деградація прокуратури після реформи Рябошапки. Крім того, саме адміністративне правопорушення фактично було вигадане, після проведення повної перевірки, нічого знайдено не було, але надалі при поданні виправленої за іншими підставами декларації, вірогідно вирішили просто вигадати адмінправопорушення для переслідування судді КСУ та створення резонансу у суспільстві й виправдання свого непотрібного Україні існування.
При відсутності жодних документів, що підтверджують прощення боргу, співробітники НАЗК вирішують просто вигадати це списання і спотворити ще й докази, прокуратура їх у цьому підтримує. При цьому склавши протокол про недекларування прощення боргу, протокол щодо зміни майнового стану скласти у цьому поспіху переслідування суддів КСУ, забули.
Постанова ВС-КЦС щодо стягнення з Приватбанку суми вкладів та відсотків
Справа № 757/75444/17-ц
Це чергова наша справа про стягнення з Приватбанку суми вкладу та відсотків. Суд зазначив, що згідно зі статтею 1070 цього Кодексу за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, – зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України).
Суди першої та апеляційної інстанції, правильно встановивши характер спірних правовідносин, дослідивши наявні у справі докази, наддавши їм належну правову оцінку дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Справа № 753/20651/15
Це наша справа. Верховний суд зазначив, що якщо особа, звертаючись до суду з позовом про встановлення певного юридичного факту, не довела його, то це є підставою для відмови в задоволенні позову, а не для закриття провадження у справі за відсутністю предмета спору.
Висновки апеляційного суду про закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору є невірними та не відповідають правовій позиції, викладеній Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 (провадження № 61-3438сво21).
Справа №206/3466/18
Це наша справа. Дуже шкода буває, коли суд апеляційної інстанції під час розгляду апеляційної скарги на заочне рішення не звертає уваги на аргументи сторін.
Верховний суд зазначив, що під час нового розгляду справи суд апеляційної інстанції повинен встановити, чи було та коли саме змінено строк виконання основного зобов`язання за кредитним договором, чи був додержаний досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту, дослідити докази, в тому числі на предмет правильності поданого позивачем розрахунку заборгованості, а також вирішити питання щодо можливості застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності.
Справа №910/13513/21
Це наша справа. Завжди вражає намагання подавати апеляційні скарги у справах завідомо з прогнозованим результатом програшу та невеличкими сумами боргу.
Суд зазначив, що посилання скаржника на укладення сторонами Додаткової угоди про дострокове припинення договірних відносин, як наслідок неналежного виконання позивачем умов Договору, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки у п. 2 цієї Додаткової угоди сторони дійшли згоди, що зобов`язання замовника вважатимуться припиненими у повному обсязі після виплати заборгованості замовника перед виконавцем у сумах, що зазначені в Акті №2 від 04.02.2020 та Акті №3 від 07.02.2020.
Таким чином, сторони чітко визначили умови, внаслідок виконання яких буде припинено дію Договору.
Також колегія суддів враховує, що у п. 11.3 Договору визначено, що дострокове розірвання Договору не звільняє сторони від виконання своїх обов`язків за цим Договором. Якщо на дату закінчення строку дії цього Договору які-небудь з зобов`язань сторін невиконані, вони залишаються чинними до їх повного виконання.
Водночас, колегією суддів встановлено, що суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість розрахунку позивача інфляційних втрат, які становлять 860,02 грн, однак у мотивувальній та резолютивній частині оскаржуваного рішення зазначив про 860,12 грн інфляційних втрат, які підлягають стягненню з відповідача.
Слід зазначити, що вказана технічна помилка не змінює результату вирішення справи по суті та не є підставою для зміни чи скасування рішення Господарського суду міста Києва від 11.11.2021 у цій справі, однак підлягає виправленню судом першої інстанції у порядку ст. 243 ГПК України.
Цей огляд зроблений з використанням системи ZakonOnline.com.ua Рекомендую її через дуже дружній та зручний інтерфейс із зазначенням всіх процесуальних документів по конкретній справі і великої кількості корисних перехресних посилань, а також пошуку конкретної постанови і правової позиції.
‼ Не забудьте підключитись на наші канали з останніми новинами і оглядами судової практики. Разом з описом історичних подій й цитатами на кожен день.
- в YouTube: Немного о праве от Ростислава Кравца
- в Viber: Правники, адвокати, судді
- в Telegram:
- в Tumblr: Правові позиції Верховного суду
- в LinkedIn: Law Firm Kravets & Partners
- в Reddit: Правники, адвокати, судді
- та в Instagram:АО «Кравець і партнери»
‼ Книги з таблицями судових рішень неоднакового застосування норм права за кредитними, сімейним, страховим і зобов’язальних правовідносин, банкрутства. Правові висновки ЄСПЛ Ви можете придбати тут.
Також раджу звернути увагу на:
