У зв’язку з розгортанням світової фінансово-економічної кризи що викликало неспроможність багатьох позичальників своєчасно обслуговувати взяті кредити та не бажанням, з одного боку, кредиторів йти на поступки, а з іншого як скоріше повернути борги, кредитори масово почали використовувати такий позасудовий спосіб звернення стягнення, як виконавчі написи нотаріусів.
При цьому у судовій практиці виникло відразу декілька проблемних питань. По-перше це відмова, в основному господарськими судами, приймати позови про визнання виконавчого напису таким що не підлягає виконанню, на підставі того що такий спосіб захисту порушених прав не відповідає нормам діючого законодавства. По-друге, неоднакове трактування судами відсутності у діючому законодавстві норми, яка б дозволяла робити виконавчі написи на рухоме майно і по-третє не визначеність у судах щодо поняття безспірності вимоги на підставі якої здійснено виконавчий напис.
На початку року було остаточно поставлено крапку щодо перших двох проблемних моментів. Так рішенням господарського суду Рівненської області http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/9008440 визнано не дійсним пункт договору яким передбачено право кредитора звернути стягнення на рухоме майно, на підставі виконавчого напису нотаріуса та скасовано виконавчий напис щодо звернення стягнення на предмет застави. В подальшому зазначене рішення було скасовано Львівським апеляційним господарським судом, постанова якого була залишена в силі Вищим господарським судом. Однак далі на підставі змін внесених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний суд України скасував постанову Вищого господарського суду України http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/13485919 та на правив її на новий розгляд в суд касаційної інстанції, який у свою чергу скасував постанову Львівського апеляційного господарського суду та залишив у силі рішення господарського суду Рівненської області http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/9008440
Підставою для скасування виконавчого напису стало наступне. Так відповідно до частини 1 статті 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Частиною 6 статті 20 Закону України “Про заставу” встановлено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави.
Інше передбачене Законом України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, чинного з 1 січня 2004 року, який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна. Прикінцевими і перехідними положеннями Закону передбачено, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Отже, Закон України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” є спеціальним законом з питань правового режиму регулювання обтяжень рухомого майна. Положення Закону України “Про заставу” застосовуються лише в частині , що не суперечать Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”.
Відповідно до частини 1 статті 24 Закону звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Статтею 26 Закону визначено виключний перелік позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, відповідно до якої обтяжувач має право на власний розсуд обрати один із них для звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. При цьому звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження на підставі виконавчого напису нотаріуса даною статтею не передбачено.
У своїй постанові Верховний суд України прямо зазначив, що при вирішенні спору суди апеляційної і касаційної інстанцій зобов’язані були керуватися не Законом України ”Про заставу”, а нормами спеціального закону. Внаслідок чого, при повторному розгляді цієї справи Вищим господарським судом постанова Львівського апеляційного суду була скасована залишено в силі рішення Господарського суду Рівненської області.
І хоча в українському законодавстві нема прецедентного права, однак відповідно до ст. 360-7 Цивільно-процесуального кодексу України, якою встановлено, що рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України, а також обов’язок судів привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України, поставлено остаточну крапку в двох питаннях щодо виконавчих написів:
– обов’язок судів розглядати справи про визнання виконавчого напису нотаріуса таким що не підлягає виконанню;
– обов’язкове скасування виконавчих написів нотаріусів здійснених ними стосовно рухомого майна.
Будемо сподіватись що незабаром з’явиться крапка і у третьому питанні, а саме визначенні безспірності при здійснені виконавчого напису нотаріусом.
Окремо требо звернути увагу на набрання чинності 16 жовтня 2011 року Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» № 3795-VI, яким врегулювали питання здійснення нотаріусом виконавчого напису на рухоме майно. Однак дія цього Закону відповідно до п.2 Прикінцевих положень не поширюється на кредитні договори, укладені до набрання ним чинності. Тобто здійснення нотаріусами виконавчих написів на рухоме майно за договорами укладеними до 16 жовтня 2011 року є неправомірним.
Спеціально для журналу «Український адвокат»