Притягнення суддів до відповідальності набуло масового характеру. Втім, трансляція засідань Вищої ради правосуддя, на яких вирішуються долі служителів закону, може порушувати їхнє право на конфіденційність. Але вимикати камери у залі ніхто не поспішає.
Прокламація проступку
Не погоджуючись із винесеною суворою доганою (рішення від 6.12.2017 №3920/3дп/15-17), суддя Святошинського районного суду м.Києва Тетяна Величко звернулась до ВРП зі скаргою. Свого часу її звинуватили у втручанні в систему автоматизованого розподілу справ, порушенні принципу рівності сторін і недотриманні визначених законом строків розгляду.
Щодо першого аргументу в рішенні зазначалось, що Т.Величко відкрила провадження у справі про відшкодування збитків, але начебто не взяла до уваги, що перед цим її колеги 6 разів повертали аналогічні позови. У цьому угледіли зацікавленість заявника, щоб його справу вела саме ця суддя.
Також вона не надіслала відповідачу копії прийнятої ухвали, тим самим позбавивши його можливості скористатись процесуальними правами. Тому наступні прийняті рішення обділений учасник судочинства міг отримувати лише за власною ініціативою. На думку ТДП ВРП, це свідчило про нівелювання засад рівності сторін.
Що ж стосується зловживання часовими рамками, то судді інкримінували прийняття позовної заяви «з явним поспіхом», а призначення розгляду з точністю до навпаки — через півроку після відкриття провадження. Спершу палата виходила з того, що саме по собі порушення строків розгляду справи не може становити дисциплінарного проступку, також дається взнаки навантаження судді. Але потім змінила свою позицію, врахувавши суспільний резонанс справи. І вирішила, що саме у цьому випадку Т.Величко мала б проявити більшу оперативність.
Представник судді Ростислав Кравець намагався спростувати аргументи палати, але його тверджень виявилося недостатньо, щоб скасувати рішення ТДП ВРП. І це удар по репутації судді, яким би він не був з точки зору справедливості.
Публічна приватність
Розгляд скарг такого роду і незгода суддів із винесеними рішеннями — буденна справа для ВРП.
Однак під час засідання 5.06.2018 Р.Кравець подав клопотання про закритий розгляд даної скарги. Він посилався на міжнародні норми, які передбачають необхідність згоди судді на відкриті дебати. І якщо є прохання про конфіденційний розгляд, то його не варто ігнорувати. Однак, обговоривши заявлене клопотання в нарадчій кімнаті, члени ВРП відмовили в його задоволенні.
Але не можна не погодитися, що саме суддям не вистачає конфіденційності дисциплінарних проваджень. Попри те що, одягаючи мантію, вони стають публічними фігурами, привселюдне винесення доган аж ніяк не сприяє підвищенню довіри як до окремого служителя Феміди, так і до судової влади.
Обґрунтуванням відмови в задоволенні клопотання можна вважати м’якість міжнародного права. Втім, існує думка, що європейські норми, що стосуються суддівської конфіденційності, давно слід відтворити в національному законодавстві. І посприяти цьому нарешті повинне рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України».
Хоча позицію ВРП також можна зрозуміти. Її діяльність щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності і захисту служителів закону, на яких тиснуть під час здійснення правосуддя, не може пройти повз увагу громадськості. У свою чергу представник ВРП зауважив, що закритість такого провадження можлива лише до його розгляду, як це заведено, наприклад, у Канаді.
Важко передбачити, що переважить на терезах — вимушена публічність чи виправдана конфіденційність. Однак у даному питанні необхідно знайти компроміс.
Та й у самих законників не залишається вибору. Вони мають беззаперечно погодитись із доганою або «винести сміття з хати», щоб довести свою невинуватість, адже відповідна презумпція на них, як виявилося, не поширюється.
СОФІЯ КОНДРАТЮК, Закон і Бізнес