Вже більше двох років тому процесуальними кодексами було запроваджено інститут малозначних справ, який покликаний прискорити розгляд справ незначної складності. Після спливу цього часу можна зробити певні висновки щодо наявних проблем при розгляді малозначних справ.
Загалом пришвидшений розгляд нескладних справ є доцільним нововведенням, однак за умови його чіткого регулювання процесуальними кодексами.
Отже, розглянемо з якими проблемами можуть стикатися учасники малозначних справ.
Насамперед необхідно звернути увагу на відсутність в кодексі чіткого переліку малозначних справ.
Сам перелік наведений в ч. 6 ст. 19 ЦПК України і з 08.02.2020 року він став дещо розширеним. Малозначними є такі справи:
- в яких ціна позову не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (227 000 грн. станом на лютий 2020 року);
- справи про захист прав споживачів з ціною позову не більше 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (567 500 грн.);
- про розірвання шлюбу;
- справи, що стосуються аліментів чи додаткових витрат на дитину;
- справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження.
Цей перелік далеко не такий однозначний і зрозумілий, як видається з першого погляду. Наприклад щодо другого пункту – то варто нагадати, що свого часу знадобилось рішення Конституційного Суду України для того, щоб судді розібрались в елементарному питанні: чи поширюється Закон України «Про захист прав споживачів» на кредитні правовідносини, які виникли між фізичною особою та банком (Рішення від 10 листопада 2011 року по справі №1-26/2011).
Щодо останнього пункту – то, на мою думку, саме він вносить найбільшу плутанину у категорії «малозначних справ», по суті надаючи суду дискреційні повноваження на визначення того питання, чи є конкретна справа значної складності чи незначної. Що робити у випадку коли позов, на думку судді, «виявився» не складним, а потім надійшов відзив, пояснення третьої особи, які були обґрунтовані додатковими доказами і справа вже стала значної складності? Зі спрощеного провадження в загальне суддя може перейти, а от передумати і визнати не малозначною справу, яку він вже визнав малозначною – не може. Очевидно, тут залишається єдине – продовжувати розгляд складної справи як малозначної – а отже і в спрощеному провадженні, бо не може суд розглядати справу, визнану ним малозначною не в спрощеному провадженні (це випливає зі змісту пункту 1 частини 4 ст. 19 ЦПК України і прямо передбачено пунктом 1 частини 1 ст. 274 ЦПК України).
В даному випадку навіть більшою проблемою буде не те, як розглядатиме суд справу, а те, що така справа не підлягатиме оскарженню в касації (про це дещо пізніше).
Як можливий варіант вирішення цієї проблеми – треба внести зміни в процесуальні кодекси і передбачити що суд в ухвалі зобов’язаний вказувати чи відніс він справу до категорії малозначних і надати право суду в процесі розгляду справи прийняти рішення про виключення справи з категорії малозначних.
Або ж простіший варіант – просто передбачити чіткий і вичерпний перелік справ, які б вважались малозначними без надання суду можливості визнавати справи малозначними.
Справи щодо аліментів, додаткових витрат на дитину та розірвання шлюбу є в переліку ч. 6 ст. 19 ЦПК України, тобто є малозначними в силу закону. А як щодо інших вимог немайнового характеру? За яких умов справа немайнового характеру може розглядатись судом як малозначна?
Щоб дати відповідь на таке питання потрібно умовно всі малозначні справи розділити на дві категорії: 1) справи, які є малозначними згідно закону; 2) справи, які визнані малозначними судом.
Згідно з конструкцією норми ч. 6 ст. 19 ЦПК України суд може визнати малозначною справу незначної складності, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження. Такого переліку справ ЦПК не містить, але є перелік справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження (частина 4 ст. 274 ЦПК України).
Такими справами є:
- справи, в яких ціна позову перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (наразі 567 500 грн.);
- сімейні (крім тих, що стосуються аліментів, додаткових витрат на дитину і розірвання шлюбу, бо ці справи є малозначними в силу закону);
- щодо спадкування;
- щодо приватизації державного житлового фонду;
- про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави
Отже, якщо справа не є малозначною в силу закону і не підпадає під вищевказаний перелік справ, суд має повноваження визнати її малозначною.
Кодекс не містить жодного порядку чи процедури визнання справ малозначними, але з даного питання є позиція Верховного Суду, висловлена в постанові від 27 грудня 2018 року по справі №589/3937/17.
В цій постанові суд робить кілька висновків. По-перше: суд вправі відносити справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду; по-друге: справа може бути визнана малозначною лише за постановлення ухвали суду про віднесення її до категорії малозначних; по-третє: справа не може бути малозначною в силу закону, якщо серед позовних вимог наявні вимоги немайнового характеру.
Отже, можна зробити наступний висновок: якщо позов містить хоча б одну немайнову вимогу то справа за його розглядом не є малозначною поки суд не винесе ухвалу про віднесення справи до категорії малозначних.
Однак не забуваймо з якою періодичністю Верховний Суд змінює свої позиції, тому такі висновки не є стовідсотково остаточними. І висновки Верховного Суду не є обов’язковими для інших судів, суди лише повинні їх «враховувати» при виборі і застосуванні норм права (частина 4 ст. 263 ЦПК України).
Однак на даний час така позиція видається найбільш логічною.
Чи не найбільшою проблемою також є відсутність чітких критеріїв можливості оскарження в касаційному порядку рішення в малозначній справі.
За загальним правилом, судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню, однак з цього є чотири винятки (пункт 2 частини 3 ст. 389 ЦПК України):
- касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
- особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
- справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
- суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Було б доцільно, включаючи в кодекс таке поняття, як «фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики», зазначити конкретно в яких випадках є сумнів в єдності судової практики, наприклад, при наявності різних позицій апеляційних судів, або неузгодженості їх висновків з висновками Верховного Суду.
Фактично будь-яку малозначну справу можна підставити під критерії, за якими вона підлягала б оскарженню в суді касаційної інстанції, однак ймовірність відкриття касаційного провадження значно знижується, тому що ВС на власний розсуд трактуватиме ці ж самі критерії при вирішення питання про відкриття провадження. І як би не доводив учасник справи, що дана справа має для нього «виняткове значення», виявляється, що суд може знати відповідь на це питання краще за нього.
Однак для того, щоб дізнатись таку думку суду доведеться сплатити дуже великий судовий збір. До речі, раніше всі рішення можна було оскаржувати до суду касаційної інстанції і судовий збір становив 70% від ставки, що підлягала сплаті при подачі позову, згодом даний показник зріс до 120%, тепер він складає 200% (максимальна ставка судового збору на даний час 1 471 400,00 грн., чи багато знайдеться людей, охочих сплатити таку ціну правосуддя?).
З інтерв’ю багатьох суддів Верховного Суду видно, що вони вважають так звану всеосяжність касаційного оскарження проблемою касаційного перегляду і виступають за запровадження фільтрів касаційного перегляду, тобто встановлення певних категорій справ, рішення в яких можуть бути оскаржені в касаційному порядку чи певних умов, за яких ці рішення можуть бути оскаржені (з 08.02.2020 року вже такі фільтри почали діяти, але, на мою думку, ефективними вони не будуть тому що ці фільтри лише передбачають що особі, яка подає касаційну скаргу, потрібно буде в різних випадках по-різному свою касаційну скаргу обгрунтовувати).
На моє переконання, така позиція суддів не враховує наскільки величезною є проблема різного трактування і різного застосування норм права апеляційними судами при розгляді судових справ та винесенні рішень.
Не можемо ми в реаліях української правової системи запроваджувати прецедентне право; практикуючі адвокати зараз розуміють наскільки «сталими» є такі «прецедентні» правові позиції Верховного Суду. У моїй практиці траплялось так, що позиції Великої Палати Верховного Суду змінювались два рази лише протягом того періоду, якого не вистачило суду для закінчення підготовчої стадії судового процесу. Верховний Суд зараз ще не виконує своєї функції забезпечення єдності судової практики.
Спроби пришвидшити розгляд певних категорій справ не повинні виражатись в тій формі, яка обмежує доступ громадян до правосуддя. А з наявною якістю законодавчої бази нічим іншим, як обмеженням доступу до правосуддя запроваджені касаційні фільтри назвати не можна.
Дійсно, в рішеннях ЄСПЛ у справах Levages Prestations Services v. France, від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року йдеться про компетенцію держави у питанні визначення умови прийнятності касаційної скарги, однак потрібно враховувати правові реалії країни, щодо якої такі рішення застосовувати.
Тим більше, компетенція держави у зазначеному питанні не повинна суперечити праву на справедливий суд, яке гарантує стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі Delcourt v. Belgium ЄСПЛ зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення. У справі Bellet v. France ЄСПЛ вказав, що рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві.
Також варто зауважити, що обмеження права на касаційне оскарження в такому форматі, як воно передбачено в чинних процесуальних кодексах – а саме, не встановлення чітких критеріїв неможливості оскарження, а надання права суддям Верховного Суду приймати рішення щодо неможливості прийняття касаційної скарги до розгляду – суперечить принципу правової визначеності, який є складовою принципу верховенства права. Основою принципу правової визначеності є ідея передбачуваності очікування суб’єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам. Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб правовідносини залишалися передбачуваними (рішеннях від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005, від 29 червня 2010 року №17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року №23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року №10-рп/2011).
Ще однією проблемою розгляду малозначних справ є те, що всі вони розглядаються у спрощеному провадженні, однак це не завжди доцільно і навіть через більш ніж два роки застосування таких категорій як «малозначна справа» та «спрощене провадження» між ними досі існує плутанина.
Як вже зазначалось, всі малозначні справи суд зобов’язаний розглядати у спрощеному провадженні. Однак далеко не всі справи, які суд може розглянути у спрощеному провадженні є малозначними. Кодексом передбачений перелік справ, які розглядаються у спрощеному провадженні і малозначні справи є лише одним пунктом у цьому переліку (пункт 1 частини 1 ст. 274 ЦПК України).
Якщо суд розглядає справу в порядку спрощеного провадження, то він про це повинен зазначити в ухвалі про відкриття провадження (пункт 4 частини 2 ст. 187 ЦПК України). Однак ніщо не зобов’язує суд вказувати, чи відніс він справу до категорії малозначних справ. Це створює плутанину.
Це важливо вказувати хоча б з урахуванням того, що в усіх малозначних справах представником учасника спору може бути особа, яка не є адвокатом. Зараз часто трапляється, що такий представник просто не знає, чи може він представляти інтереси сторони спору якщо суд призначив справу до розгляду у спрощеному провадженні, але не вказав про її малозначність.
Також існує чимало інших не визначених питань, наприклад, чи може суд апеляційної інстанції віднести справу до категорії малозначних, якщо цього не зробив суд першої інстанції? Чи має право суд касаційної інстанції відмовити у відкритті касаційного провадження через малозначність справи, якщо цю справу не визнавали малозначною попередні дві інстанції?
Отже, для учасників малозначних справ запитань виникає багато. На деякі з них надав відповіді Верховний Суд, однак більше залишаються без відповіді.
Метою запровадження малозначних справ було розвантаження суддів та спрощення доступу до правосуддя, однак на практиці вийшло так, що доступ до правосуддя не спростився, а лише ускладнився. При цьому з’явились нові труднощі, як на етапі віднесення справи до категорії малозначних, так і на етапах представництва інтересів в суді та подачі касаційної скарги.
Бабенко Юрій
Адвокат, керівник відділу по роботі з фізичними особами
