За цей період, рекомендую звернути увагу на наступні ухвали, постанови й рішення:
Постанова ВП-ВС про стягнення на користь ФГВФО шкоди з топ-менеджменту банку Укоопспілка
Справа № 910/11027/18
В цьому черговому рогачьовському рішенні дуже показово відображено як можна натягнути сову на глобус, коли це потрібно не зважаючі на прямі норми законодавства. Суд прийшов до висновку, що позивач не повинен доводити обставини на які посилається, окрім того, суд зняв з позивача відповідальність за продаж активів за безцінь, зняв також відповідальність і з НБУ та куратора, які не могли не знати, але мовчали про виведення активів, не встановив з чого складається шкода, переклав на всіх посадових осіб солідарну відповідальність та зазначив що докази у таких справах можуть грунтуватись на припущеннях і шедевр – запис про припинення юридичної особи не є беззастережним доказом того, що юридична особа дійсно припинилася та більше не існує.
В рішенні зазначено:
7.18. Вирішуючи питання відповідальності посадової особи перед юридичною особою, суд виходить з презумпції, що така посадова особа діяла в найкращих інтересах товариства; її рішення були незалежними та обгрунтованими; її фідуціарні обов`язки були виконані належним чином.
7.19. Водночас спростування позивачем відповідної презумпції за одним з критеріїв свідчить про неналежне виконання своїх фідуціарних обов`язків. У цьому разі вже відповідач зобов`язаний довести, що він діяв в інтересах товариства.
7.34. При цьому позивач у цій справі мав довести неправомірність рішень та дій відповідачів або вчинення ними неправомірної бездіяльності, в чому полягав негативний результат їх діяльності в контексті зменшення обсягу майна банку чи його знецінення, розмір майнових втрат, а також пов`язаність протиправної поведінки відповідачів та існуючого негативного результату.
7.35. Натомість відповідачі в межах наданих їм процесуальних прав та визначених процесуальних обов`язків мали право та можливість спростувати доводи та докази позивача, а також у свою чергу навести обставини та доводи, які свідчили б про відповідність їх діяльності інтересам банку та про відсутність підстав для їх відповідальності.
7.38. Зважаючи на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій, покладаючи обов`язок доведення вини на позивача, не врахували вказаних вище норм матеріального права та не звернули уваги на зміст зобов`язань відповідача у спірних правовідносинах, дійшовши помилкового висновку про відмову в задоволенні позову з підстав недоведеності вини відповідачів.
7.50. Строк погашення облігацій, придбаних унаслідок дій відповідачів, припадав на 2019 рік. Тобто у 2014 році найбільш ліквідні активи банку – грошові кошти у розмірі більше 319 млн грн (майже 60 % активів банку) були вкладені банком в облігації, строк погашення яких наступав лише через більш як 4 роки. Тож через такі дії відповідачів банк втратив 319 460 764,00 грн, які сплатив за облігації. Однак відповідачі не навели доводів на обґрунтування економічної доцільності інвестування в облігації, внаслідок якого високоліквідні активи (грошові кошти у розмірі більше 319 млн грн) були замінені на активи з низькою ліквідністю (облігації), та не навели переконливих пояснень про те, яким чином потенційна можливість отримання банком відповідної суми при погашенні облігацій у 2019 році, на яку вказували суди, могла виправити ситуацію з неплатоспроможністю банку у січні 2015 року.
7.53. Таким чином, логічним та достатньо вірогідним є висновок, що сплата банком протягом 2014 року за облігації 319 460 764 грн (біля 60 % вартості всіх своїх активів) мала істотний вплив на його змогу розрахуватися зі всіма кредиторськими вимогами. Адже сума грошових коштів, сплачена банком за облігації, майже втричі перевищувала розмір усіх кредиторських вимог до банку.
7.56. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги ту обставину, що відповідачі потенційно мали можливість самостійно виправити завдану банку шкоду (втрату платоспроможності) шляхом продажу всіх або частини облігацій наприкінці 2014 чи на початку 2015 року (тобто до моменту визнання банку неплатоспроможним за рішенням НБУ), але не зробили цього. Це підтверджує вірогідність доводів позивача про неліквідність цих цінних паперів (відсутність ринкової вартості, неможливість продажу).
7.61. Якщо ж банку заподіяно шкоди не шляхом вчинення окремо визначених дій (бездіяльності), які мали наслідком знищення або пошкодження конкретної речі, втрату конкретних доходів чи подібні наслідки, а шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності, то розмір шкоди, завданої банку, оцінюється розміром недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів, якщо не доведений більший розмір шкоди. Тобто у цьому разі розмір недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів є мінімальною оцінкою шкоди, завданої банку. У такому разі відповідно до частини п`ятої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд або уповноважена особа Фонду звертається до пов`язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов`язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку; у разі невиконання зазначених вимог Фонд звертається з такими вимогами до суду.
7.67. Велика Палата Верховного Суду вважає, що будь-які порушення з боку регулятора (призначеного ним куратора як представника НБУ), неналежне виконання куратором банку своїх посадових обов`язків (у звітах куратора взагалі не була відображена інформація щодо ухвалення органами управління банку рішень щодо придбання облігацій та інформація про видатки банку на оплату придбаних облігацій) не можуть слугувати підставою для звільнення від відповідальності посадових осіб банку. Адже саме вони, а не регулятор, ухвалювали відповідні рішення і несли відповідальність за роботу банку.
7.72. Велика Палата Верховного Суду відзначає, що невчинення Фондом таких дій, навіть якщо таке управлінське рішення було помилковим, не може свідчити про правомірність дій відповідачів, які призвели банк до неплатоспроможності, та бути підставою для звільнення їх від відповідальності, а також враховує надані Фондом пояснення, за змістом яких у межах встановлених судами обставин справи застосування наслідків нікчемності правочинів з придбання облігацій не могло істотно вплинути на загальну вартість ліквідаційної маси і бути способом виправлення завданої шкоди.
7.74.Наведені вище положення цивільного та господарського законодавства презюмують солідарну відповідальність органів юридичної особи за збитки, заподіяні юридичній особі порушенням обов`язків щодо її представництва. Члени наглядової ради і виконавчого органу банку несуть спільно відповідальність за діяльність банку в цілому. Неправомірність їх поведінки може полягати як у вчиненні певних дій, так і в їх не вчиненні, тобто бездіяльності.
7.76.Таким чином, неплатоспроможність банку є наслідком як їх активних дій (ухвалення рішень, підписання договорів, спрямованих на купівлю облігацій), так і пасивної бездіяльності. При цьому немає значення, на яку суму і які саме договори купівлі-продажу погодив чи підписав кожний з відповідачів.
7.77.Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до пов`язаних з банком осіб, які є посадовими особами органів управління банку, подані Фондом відповідно до статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», мають розглядатися разом у межах однієї справи. Адже у випадку завдання шкоди банку діями його посадових осіб, внаслідок чого настала неплатоспроможність банку, які несуть солідарну відповідальність перед банком як члени органу (органів) управління, повний склад правопорушення можна встановити лише шляхом системного аналізу всієї сукупності дій чи бездіяльності посадових осіб, у тому числі дослідження проведених банківських операцій та їх вплив на фінансове становище банку в цілому. Операції банку та їх наслідки для його платоспроможності не можна розглядати окремо.
7.84. За висновками Великої Палати Верховного Суду, запис про припинення юридичної особи не є беззастережним доказом того, що юридична особа дійсно припинилася та більше не існує. Якщо процедуру ліквідації юридичної особи не було здійснено належним чином, зокрема якщо її було здійснено на підставі рішення про ліквідацію, прийнятого особами, які не мали повноважень його ухвалювати, на підставі сфальшованих документів, якщо у процедурі ліквідації не було відчужено все майно юридичної особи тощо, то внесення до ЄДР запису про припинення цієї юридичної особи не є актом, з яким пов`язується її припинення та припинення права власності на її майно, а лише записом, який не зумовлює наслідків.
8.12.Отже, розмір недостатності майна банку для задоволення вимог всіх кредиторівмає бути виявлений Фондом на підставі затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів та акта формування ліквідаційної маси банку шляхом відповідних розрахунків. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє довід про те, що висновок щодо недостатності майна банку можна зробити тільки після завершення продажу всіх його активів (майна).
8.13. Відповідно, у таких випадках перебіг позовної давності розпочинається з дня затвердження останнього з двох зазначених вище документів.
Окрему думку по цій справі можна прочитати тут.
Справа № 922/2416/17
Дуже цікаве рішення, яке дає необмежене поле для шахрайства та зловживань. В цьому рішенні суд уточнюючи правові висновки відійшов від них.
7.22. Означена конкретизація висновків полягає у такому:
– скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення;
– виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення;
– виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі;
– запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя;
– за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не ммала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19). За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню;
– при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження.
8.4. Велика Палата Верховного Суду у пункті 61 постанови від 29 травня 2019 року у справі 310/11024/15-ц дійшла висновків, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону № 898-IV, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 цього Закону, є неналежним способом захисту.
9.6. Виключення на підставі судового рішення відомостей про право іпотеки з Державного реєстру іпотек не може впливати на чинність іпотеки, оскільки така підстава припинення іпотеки не передбачена законом. У такому випадку скасування судового рішення, яке стало підставою для внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки не відновлює дію останньої, оскільки іпотека є чинною незалежно від наявності таких відомостей у Державному реєстрі іпотек.
9.8. У випадку якщо позивач вважає, що іпотека є та залишалася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя.
9.10. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі за належною вимогою (зокрема про визнання права іпотекодержателя) суд має врахувати наявність/відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного на аукціоні за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек означених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно.
9.11. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі про визнання права іпотекодержателя позивач не позбавлений права доводити недобросовісність кінцевого набувача предмета іпотеки, враховуючи, зокрема, інформацію з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стосовно того, хто є кінцевим бенефіціарним власником ТОВ «Бонус-трейд», на користь якого, як установили суди першої й апеляційної інстанцій, ТОВ «Бабаївськ-інвест» відчужило предмет іпотеки.
Справа № 815/7750/2012
Велика палата зазначила, що у рішенні ЄСПЛ не констатовано порушень, які були допущені при вирішенні справи судом, у зв’язку з чим, доводи заявника у цій частині не є прийнятними. На даний час судові рішення щодо нього набрали законної сили.
Окрім того, за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 . ЄСПЛ вирішив надати йому справедливу сатисфакцію у вигляді присудження 3900 євро компенсації моральної шкоди.
З огляду на викладене, у допуску справи за заявою ОСОБА_1 до провадження потрібно відмовити, а заяву з усіма доданими матеріалами – повернути заявнику.
Справа № 1-464/2008
Цікаве рішення. Велика палата зазначила, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ч. 1 ст. 61 Конституції України).
За висновком ЄСПЛ, адміністративне правопорушення «дрібне хуліганство», передбачене ст. 173 КпАП, підпадає під визначення «кримінальної процедури» у розумінні ст. 4 Протоколу № 7 Конвенції. Виходячи з цього, застосування судом до ОСОБА_1 адміністративного стягнення за вчинення цього правопорушення є покаранням (засудженням) в порядку кримінального провадження, а постанова Зарічного районного суду м. Сум від 21 червня 2007 року – вироком.
Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 6 КПК 1960 року кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили.
Матеріали справи свідчать, що вищевказані конституційні та кримінально-процесуальні положення було порушено щодо ОСОБА_1 , що знайшло своє відображення у рішенні ЄСПЛ.
Вказане є істотним порушенням кримінально-процесуального закону і згідно з ч. 1 ст. 282, п. 1 ч. 2 ст. 370 КПК 1960 року є безумовною підставою для скасування судових рішень у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 з закриттям справи.
Справа № 904/6125/20
Фактично цим рішенням Велика палата в черговий раз доводить необхідність скасування господарської юрисдикції, як не потрібної та виключно такої, що ускладнює доступ до правосуддя. В черговий раз доведено, що немає значення який саме суд розгляне справу на підставі Цивільного кодексу.
7.33. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач як природоохоронна громадська організація, представляючи інтереси своїх членів – фізичних осіб, помилково визначив належність цього спору до господарської юрисдикції з посиланням на відповідність його суб`єктного складу вимогам статті 4 ГПК України. Позов у цій справі подано громадською організацією в інтересах сорока восьми фізичних осіб згідно з переліком, визначеним як додаток 1 до позовної заяви, задля захисту їх екологічних прав, тобто в інтересах фізичних осіб, які є членами позивача, а не на захист його власних інтересів як юридичної особи. Зазначені обставини спростовують доводи позивача про віднесення цього спору за суб`єктним критерієм до юрисдикції господарських судів.
7.34. Аналізуючи характер правовідносин, з яких виник спір у цій справі, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що спірні правовідносини виникли між фізичними особами, які, стверджуючи про заподіяння їм матеріальних збитків та моральної шкоди за результатами господарської діяльності відповідачів – юридичних осіб, уповноважили на представництво своїх інтересів створену ними громадську організацію. У зазначеному спорі громадська природоохоронна організація, звернувшись з позовом до відповідачів про відшкодування збитків та моральної шкоди, реалізувала передбачені її статутними завданнями представницькі функції щодо захисту екологічних прав фізичних осіб – членів такої організації, які було порушено відповідачами. Отже, сторони в цій справі, незважаючи на наявність у них статусу юридичних осіб, не були пов`язані господарськими правовідносинами в розумінні статті 3 ГК України, тому є помилковим висновок суду апеляційної інстанції про підвідомчість такого спору господарським судам.
7.35. Такі висновки щодо розмежування підвідомчості спорів судам господарської та цивільної юрисдикцій є послідовними. Так, у постанові від 23 березня 2021 року у справі № 367/4695/20 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про розгляд у порядку цивільного судочинства спору, ініційованого за позовом громадської організації в інтересах невизначеного кола споживачів послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій міста Ірпеня, права яких було порушено комунальним підприємством – надавачем таких послуг, за відсутності господарських правовідносин між позивачем – громадською організацією, яка діє в інтересах фізичних осіб, та відповідачем – юридичною особою, яка надає комунальні послуги побутовим споживачам.
7.44. З огляду на існування юрисдикційного конфлікту, з метою забезпечення права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа № 904/6125/20 у частині заявлених позовних вимог до відповідачів 2 – 6, за якими позивачу відмовлено у відкритті провадження в цивільній справі судом загальної юрисдикції, має бути розглянута за правилами господарського судочинства лише тому, що позивачу слід забезпечити доступ до правосуддя навіть в іншому судочинстві, ніж це передбачено законом, оскільки перешкоди до розгляду в належному (цивільному) судочинстві виникли у зв`язку із процесуальною діяльністю суду.
Подібний висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у її постановах від 12 грудня 2018 року у справах № 490/9823/16-ц та № 761/12676/17, а також від 27 березня 2019 року у справі № 766/10137/17, від 02 лютого 2021 року у справі № 906/1308/19.
Справа № 906/1336/19
Дуже цікаве рішення, яке значно вийшло за межі самого спору та в черговий раз змінило сталі правові позиції.
Велика палата зазначила, що від так момент набуття права на частку у статутному капіталі (права власності) та момент набуття права з частки (права участі в господарському товаристві) різняться та можуть не збігатися у часі. Укладення правочину з відчуження частки у статутному капіталі є правовою підставою набуття права на частку (права власності на частку), а тому момент набуття права на частку може визначатися умовами такого правочину. Разом з тим моментом переходу корпоративних прав з частки у статутному капіталі, яка була передана іншій особі, є юридичний факт реєстрації в державному реєстрі зміни складу учасників за актом приймання-передачі, наданим однією із сторін.
7.2.4. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що позовна вимога про визнання недійсним рішення загальних зборів може бути спрямована на настання різних правових наслідків залежно від підстав, з яких таке рішення оспорюється.
7.2.5. Зокрема, учасник товариства може звернутися з такою позовною вимогою, посилаючись на порушення порядку скликання загальних зборів чи порядку ухвалення рішення загальних зборів, наприклад на неповідомлення чи невчасне повідомлення позивача про їх проведення, на прийняття загальними зборами рішення з питання, не передбаченого порядком денним, тощо. У подібних випадках може бути порушене корпоративне право учасника брати участь в управлінні товариством у порядку, передбаченому законом та статутом товариства (частина перша статті 10 Закону України «Про господарські товариства», пункт 1 частини першої статті 5 Закону № 2275-VІІІ). Внаслідок такого порушення воля або волевиявлення товариства в особі його вищого органу могли бути спотворені через спотворення волі або волевиявлення учасника – особи, яка входить до складу такого органу, адже учасники, діючи разом як вищий орган товариства, формують волю і волевиявлення товариства. У цьому разі позовна вимога про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства спрямована на позбавлення спірного рішення загальних зборів юридичної сили (його анулювання зі зворотною силою в часі) внаслідок набрання законної сили судовим рішенням про задоволення такої позовної вимоги.
7.2.6. Натомість рішення загальних зборів учасників товариства, яке за своїм змістом не відповідає закону, не створює правових наслідків, оскільки застосування імперативної норми закону не може залежати від волі приватних осіб. Такі ж наслідки настають, якщо рішення загальних зборів учасників товариства за своїм змістом не відповідає правомірним нормам статуту, оскільки останній є локальним нормативним актом юридичної особи (підпункт 4.22 пункту 4 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2020 року у справі № 910/10463/19). Не може створювати правових наслідків і рішення загальних зборів учасників товариства, які насправді не було проведено, хоча на підтвердження такого рішення складений протокол (помилковий, підроблений тощо). У подібних випадках позовна вимога про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства спрямована не на позбавлення спірного рішення загальних зборів юридичної сили, яке не створює правових наслідків незалежно від прийняття судом відповідного рішення, а на захист інтересу щодо правової визначеності. Судове рішення про задоволення відповідного позову не приводить до анулювання рішення загальних зборів учасників товариства, але знімає сумніви з цього приводу.
7.2.7. Позивач вважає, що загальні збори товариства 21 серпня 2017 року насправді не відбулися, а протокол зборів виготовлено значно пізніше. За таких умов позовна вимога спрямована не на позбавлення спірного рішення загальних зборів юридичної сили (оскільки, на думку позивача, таке рішення не було прийняте взагалі), а на захист інтересу в досягненні правової визначеності щодо рішень, які приймалися або не приймалися органом юридичної особи. Водночас такий інтерес можуть мати лише актуальні учасники товариства, зокрема ОСОБА_5 , який став учасником товариства замість позивача, але не сам позивач.
7.3.2. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на порядок застосування частини шостої статті 91 та частини четвертої статті 102 ГПК України з огляду на різне застосування судами першої та апеляційної інстанцій зазначених процесуальних норм. Відповідно до статті 91 ГПК України передбачено загальні вимоги щодо письмових доказів у справі та врегульовано, що якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Такий наслідок неподання для огляду оригіналу письмового доказу є імперативним, а отже, для підтвердження відповідності копії оригіналу документа сторона спору зобов`язана надати суду для огляду оригінал письмового документа або зазначити про наявність в іншої особи оригіналу такого письмового документа (частини п`ята – шоста статті 91 ГПК України).
7.3.4. З огляду на особливості регулювання процедури надання письмових документів для проведення їх експертного дослідження, необхідність аналізу судом дотримання вимог процесуального законодавства не тільки сторонами спору, але й судовим експертом до початку проведення експертизи, суд повинен досягнути балансу, з одного боку, у сприянні стороні щодо надання доказів у справі шляхом проведення судової експертизи, а з іншого, – у збереженні повноти та цілісності письмового документа, який є доказом протилежної сторони. Відтак у цьому випадку суд має право вибору процесуальних наслідків неподання документів, які є об`єктом експертного дослідження стороною у справі (щодо визнання встановленою обставини, для з`ясування якої експертиза була призначена, або відмови у її визнанні).
7.4.8. Тому, розглядаючи спори між учасником та господарським товариством, суди мають враховувати, що інтереси товариства можуть не збігатися з інтересами окремих його учасників, а інтереси учасників також не завжди збігаються (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 та від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16). Відтак, вирішуючи питання щодо ефективності обраного позивачем способу захисту, суди мають враховувати баланс інтересів усіх учасників та самого товариства, уникати зайвого втручання в питання діяльності товариства, які вирішуються шляхом прийняття рішень його колективними органами управління, надавати оцінку добросовісності дій сторін спору щодо можливого захисту ними інтересів інших осіб та можливих наслідків у випадку задоволення таких вимог (чи приведуть вони до реального захисту прав третьої особи, яка оспорює правочин, стороною якого вона не була).
7.4.9. Учасник товариства, який вважає порушеними свої корпоративні права, може захищати їх різними способами, які не перешкоджають господарській діяльності самого товариства та не ставлять інтереси третіх осіб, які вступають з товариством у зобов`язальні правовідносини, під ризик їх невиконання (скликання зборів учасників з метою покращення роботи органів управління товариством; вихід з товариства з виплатою йому частки у майні товариства). Подібного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16 (провадження № 12-90гс19), пункти 84-85.
7.4.12. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги усталену практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої акціонер (учасник) юридичної особи, навіть мажоритарний, не може розглядатись як належний заявник, якщо йдеться про порушення прав юридичної особи (див., зокрема, рішення від 20 травня 1998 року у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. The Czech Republic), заява № 29010/95; рішення від 18 жовтня 2005 року у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (Case of Terem LTD, Chechetkin and Olius v. Ukraine), заява № 70297/01, пункти 28-30; рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 30). При цьому навіть у разі, якщо юридичну особу було ліквідовано, Європейський суд з прав людини розглядає справи за заявою саме такої юридичної особи, допускаючи її представництво в особі акціонера (учасника), якщо юридична особа не може брати участь у справі в особі своїх органів (рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 1 резолютивної частини) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 905/2559/17, провадження № 12-264гс18).
Справа № 522/9893/17
Це рішення потрібно давати читати суддям, які себе вважають вище Закону та застосовують вигадані правові норми, під виглядом справедливості, як судді, які вже були переведені з Великої палати. Та й доповідач, бувший адвокат, також вірогідно відмовився складати тут повний текст, який був складений професійною суддею.
Рішення варто прочитати. Якщо коротко, то суд зазначив, що викладене дозволяє дійти висновку про юридичну необґрунтованість визнання заповіту нікчемним лише в разі його посвідчення нотаріусом за межами нотаріального округу. За відсутності норми, якою би передбачався такий негативний наслідок, в суду немає підстав для визнання заповіту нікчемним.
Справа № 1-7/2010
Тенденція щодо розгляду Великою палатою у сьогоднішньому складі вироків після встановлених ЄСПЛ починає вже лякати. З вироків просто прибирають посилання на явку з повинною і безпідставно встановлюють та досліджують докази, які ґрунтуються виключно на припущеннях та показах зі слів без будь-яких матеріальних доказів чи встановлених знарядь злочину.
Деякі судді Великої палати у своїй окремій думці про це прямо й зазначають, що мотивуючи таке рішення, Велика Палата, на наш погляд, увійшла в оцінку доказів у справі (оцінку фактів), зробивши висновок про достатність доказів, що залишаються після виключених, для визнання заявника винним, чим фактично знову розглянула справу, на що повноважень, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом 1960 року (далі – КПК 1960 року) та діючим Кримінальним процесуальним кодексом, не мала.
Питання допустимості і достатності доказів підлягає окремому дослідженню лише під час повноцінного судового розгляду. Це не може відбуватися при перегляді судових рішень за виключними обставинами, адже потребує безпосереднього дослідження доказів, допиту певних осіб, зокрема ОСОБА_1 (ч. 1 ст. 257 КПК 1960 року).
Справа № 904/3405/19
Нарешті Велика палата виправила ганебну помилку касаційних судів та й свою власну, й прибрала неправильне трактування підстав для переривання строку позовної давності.
Велика палата зокрема зазначила, що:
106. Ураховуючи вищевикладене тлумачення статей 256, 264, 265 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 639/9642/14-ц та у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 березня 2020 року у справі № 713/1548/18, щодо переривання перебігу позовної давності у разі пред`явлення позову, який судом було залишено без розгляду, та відступає від них.
127. Відповідно до частин другої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.
128. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19) та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19, пункт 6.37) наведено такий висновок щодо застосування вказаної норми права: «Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається».
129. Задля забезпечення правової визначеності та єдності судової практики щодо однакового застосування норми частини другої статті 264 ЦК України Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, сформульованого у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19) та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19, пункт 6.37).
Крім цього, рекомендую звернути увагу на наступну судову практику і роз’яснення:
Не дивлячись на те, що Закон визнано конституційним, в окремій думці судді Литвинова прямо зазначено, що рішення прийнято у неповноважному складі КСУ.
Аналізуючи оспорені приписи Закону в редакції Закону № 1774 та Кодексу в редакції Закону № 1774 у посутньому зв’язку з нормами інших актів права, що регулюють відносини з оплати праці та соціального захисту, Конституційний Суд України дійшов висновку, що „заробітна плата, не нижча від визначеної законом (мінімальна заробітна плата)“, „прожитковий мінімум“ та „мінімальний посадовий оклад (тарифна ставка)“ не є тотожними явищами, а повноваження визначати або встановлювати їх грошовий розмір мають різні органи державної влади – Верховна Рада України і Кабінет Міністрів України.
Суд вказує, що мінімальний посадовий оклад (тарифна ставка) не є різновидом державних соціальних гарантій і функційно застосовується під час формування тарифної системи оплати праці та є основою для диференціації розмірів заробітної плати. Водночас розмір мінімальної заробітної плати і розмір мінімального посадового окладу (тарифної ставки) не можуть бути нижчими від розміру прожиткового мінімуму. Зазначена відмінність суті мінімальної заробітної плати (мінімального розміру заробітної плати) та мінімального посадового окладу (тарифної ставки) дає Конституційному Суду України підстави для висновку про неоднаковість їхнього функційного призначення.
Конституційний Суд України констатує, що при визначенні розміру мінімальної заробітної плати та встановленні розміру мінімального посадового окладу (тарифної ставки) повноважні органи державної влади мають зважати на те, що їх розміри мають забезпечувати особисті потреби не лише кожного, хто працює, а й членів його сімʼї, якщо останні не здатні або не в змозі забезпечити своєю працею чи іншим чином задоволення цих потреб самостійно.
Таким чином, навіть у разі встановлення Кабінетом Міністрів України мінімального посадового окладу (тарифної ставки) у розмірі, меншому за розмір мінімальної заробітної плати, застосування норм чинного законодавства в їх сукупності гарантує дотримання вимог частини четвертої статті 43 Конституції України.
Справа №640/12321/20
Це наша справа. Верховний суд зазначив, що за приписами пункту 3 частини третьої статті 353 КАС України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто адміністративними судами за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.
Цей огляд зроблений з використанням системи ZakonOnline.com.ua Рекомендую її через дуже дружній та зручний інтерфейс із зазначенням всіх процесуальних документів по конкретній справі і великої кількості корисних перехресних посилань, а також пошуку конкретної постанови і правової позиції.
‼ Не забудьте підключитись на наші канали з останніми новинами і оглядами судової практики. Разом з описом історичних подій й цитатами на кожен день.
- в YouTube:Немного о праве от Ростислава Кравца
- в Telegram:
- в Tumblr:Правові позиції Верховного суду
- в LinkedIn:Law Firm Kravets & Partners
- в Viber: Правники, адвокати, судді
- та в Instagram:АО «Кравець і партнери»
‼ Книги з таблицями судових рішень неоднакового застосування норм права за кредитними, сімейним, страховим і зобов’язальних правовідносин, банкрутства. Правові висновки ЄСПЛ Ви можете придбати тут.
Також раджу звернути увагу на:
