За цей період, рекомендую звернути увагу на наступні ухвали, постанови й рішення:
Справа № 910/10647/18
Як говорить один наш колега, цей суд зламався – несіть новий. За цей час стало зрозумілим, що коли потрібне рішення не можуть обґрунтувати нормами чинного Закону, видумують нові норми та говорять про справедливість, добросовісність та розумність, заборони суперечливої поведінки (доктрини venire contra factum proprium) чи шедевра – «суд знає закони» ( принцип jura novit curia). Прикладів таких рішень Великої палати безліч. Але це рішення їх перемогло за моїм власним рейтингом.
Суд прийшов до висновку що не дивлячись на те, що в законодавстві спеціально створена виключна підсудність справ, однак й вона може бути за вибором позивача. Що стосується суті спору, то суд зазначив, що власник не має права оскаржити угоду підприємства яким він володіє. При цьому визнання в судовому порядку недійсним рішення загальних зборів товариства, на підставі якого уповноваженою особою укладено спірний договір, не може бути підставою для визнання його недійсним, оскільки не порушує права та законні інтереси учасника цього товариства.
Зокрема в рішення зазначено.
Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які діяти від імені товариства не мають права. За договором, укладеним товариством, права та обов`язки набуває таке товариство як сторона договору. При цьому правовий стан (сукупність прав та обов`язків) безпосередньо учасників товариства жодним чином не змінюється. Підписання виконавчим органом товариства договору з іншою особою без передбаченої статутом згоди вищого органу цього товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства у його відносинах з іншою особою – стороною договору, а не корпоративних прав його учасника.
Майнове право, що є предметом договору купівлі-продажу, – це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно, яке виникає тоді, коли виконані певні правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права. Таким чином, майнове право на об`єкт нерухомості є складовою частиною такого майна, як об`єкта цивільних прав.
Виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном.
У справі, що розглядається, позивач звернувся до суду з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване нерухоме майно – картоплесховища, які були збудовані товариством, учасником якого є позивач, та в подальшому зареєстровані на праві власності за третьою особою на підставі спірного договору купівлі-продажу майнових прав.
Предметом договору у цій справі є майнове право на створений об`єкт (картоплесховища), якому присвоєно поштову адресу та зареєстровано в державних органах готовність до експлуатації та право власності, переміщення цього об`єкта є неможливим без знецінення та зміни його призначення, тобто, якому притаманні усі ознаки нерухомого майна.
Оскільки спір у цій справі виник з приводу об`єкта нерухомого майна, що знаходиться за адресою: Тернопільська обл., Чортківський р-н, с. Товстеньке, вул. Центральна, 57, то спір щодо майнових прав на вказане майно у відповідності до вимог частини третьої статті 30 ГПК України мав би розглядатись Господарським судом Тернопільської області.
Правила виключної підсудності справ у спорах, що виникають з корпоративних відносин, передбачають розгляд спорів між позивачем – учасником (засновником) юридичної особи та юридичною особою господарським судом за місцезнаходженням такої юридичної особи як відповідача.
Велика Палата вважає, що в цьому випадку, коли територіальна підсудність спору може визначатися як за частиною третьою, так і за частиною шостою статті 30 ГПК України, то звернення позивача до Господарського суду міста Києва як належного суду за правилами частини шостої статті 30 ГПК України не є порушенням правил виключної підсудності.
Справа № 145/2047/16-ц
Черговий “шедевр” від Великої палати й відступ від правових позицій та власних переконань. Чергове підтвердження принципу та української “доктрини у правосудді” – якщо потрібно, то можна.
Суд зазначив, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. Як зазначено в окремій думці за аналогічних обставин, склалась стала судова практика й прийнято більше 30 000 судових рішень у справах за позовами про недійсність договорів оренди земельних ділянок та близько 450 рішень у яких ставилися вимоги про визнання таких договорів неукладеними. Рішення судів як правило, базувалися на десятиліттями усталеній судовій практиці.
У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.
Варто також звернути увагу що договір оренди зареєстрований належним чином і виконується, і той же суд вже зазначав, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами, але якщо потрібно, то можна. Сам договір зареєстрований 09 грудня 2016 року і позов поданий у грудні 2016 року то й про строки позовної давності тут не можна було говорити у зв’язку з тим, що сама Велика плата неодноразово зазначала, що договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.
Не дивлячись на те, що особа яка заявила про недійсність договору оренди земельної ділянки не один рік отримувала плату за її оренду й матеріальну допомогу, суд, враховуючи конкретні встановлені судами обставини справи, що розглядається, не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.
Крім цього суд посилаючись на свої попередні позиції, де зазначено, що з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Однак без пояснення причин, тут вирішив не застосовувати, хоча раніше це робив.
Після чотирьох років судової тяганини позивачу запропонували піти ще посудитись з іншими вимогами, які не вплинуть на суть спору. От така у нас судова реформа відбулась.
Справа № 921/730/13-г/3
Велика палата видає шедевр за шедевром. Наразі спори щодо суми боргу та її стягнення можуть стати нескінченними й призведуть до повного колапсу у питаннях стягнення заборгованості. Про правову визначеність та всебічність при розгляді справ можна вже забути.
Суд зазначив, що відповідно до частини п`ятої статті 82 ЦПК України (частини п`ятої статті 75 ГПК України) у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, згідно з якими обставини, встановлені стосовно певної особи судовим рішенням в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
З огляду на приписи цих процесуальних норм, особа, що не брала участі у справі, у якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку. Тобто таке рішення не буде мати преюдиційного значення для особи, яка не брала участі у справі.
Отже при розгляді справи про звернення кредитором стягнення на майно заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) останній може заперечувати проти суми заборгованості за основним зобов`язанням, навіть якщо вона встановлена судовим рішенням у справі за позовом кредитора до боржника та/або поручителя, зокрема доводити, що сума боргу є меншою або відсутня взагалі. Рішення суду, яким вирішено спір між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості, яким визначено розмір такої заборгованості, не має преюдиційного характеру для заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) за основним кредитним зобов`язанням і за загальним правилом не може бути оскаржено в апеляційному порядку такою особою у разі її не залучення до участі у справі.
Крім цього, рекомендую звернути увагу на наступну судову практику і роз’яснення:
Справа №620/1116/20
ВС-КАС зазначив, що з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 18.02.2020 № 2-р/2020 Закон № 1402-VIII не містить норм, які б по-різному визначали порядок обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці. Отже, саме з 19.02.2020, наступного дня з дати ухвалення Конституційним Судом України рішення від 18.02.2020 у справі № 2-р/2020 у позивача виникло право (підстава) на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді відповідно до Закону № 1402-VIII.
Позивач має право на перерахунок довічного грошового утримання судді у відставці на підставі довідки від 25.02.2020 № 03/36 – 740, виданої Теруправлінням ДСА про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці саме з 19.02.2020, оскільки саме з цієї дати втратили чинність обмеження, встановлені пунктом 25 розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону № №1402-VIII.
Враховуючи викладене, зважаючи на те, що ОСОБА_1 вийшов у відставку з посади судді до завершення проходження кваліфікаційного оцінювання суддів щодо нього і отримує щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці, яке має бути співмірним із суддівською винагородою, яку отримує повноважний суддя, колегія суддів приходить до висновку, що рішення ГУ ПФУ щодо відмови у перерахунку позивачу (судді у відставці) щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці від 05.03.2020 є протиправним та відповідно зазначене рішення територіального органу Пенсійного фонду України підлягає скасуванню. А відтак, позовна вимога ОСОБА_1 про зобов`язання ГУ ПФУ здійснити перерахунок та виплату позивачу щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці на підставі зазначеної вище довідки від 25.02.2020 № 03/36 – 740, виданої Теруправлінням ДСА, про суддівську винагороду для обчислення щомісячного грошового утримання з 01.01.2020 є такою, що підлягає частковому задоволенню, а саме, з 19.02.2020.
Це рішення суду є зразковим для справ, у яких:
позивачі мають статус судді у відставці та не проходили (не пройшли) кваліфікаційне оцінювання суддів під час перебування на посаді судді та (або) не пропрацювали на посаді судді три роки після проходження кваліфікаційного оцінювання;
відповідачем у них є один і той самий суб`єкт владних повноважень (його відокремлені структурні підрозділи) – територіальні органи Пенсійного фонду України – Головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
спір виник з аналогічних підстав у відносинах, що регулюються одними нормами права (у зв`язку із відмовою відповідним територіальним органом Пенсійного фонду України здійснити перерахунок щомісячного грошового утримання судді у відставці після 18.02.2020 (дата ухвалення рішення Конституційного Суду України № 2-р/2020) з врахуванням розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді .
позивачі заявили аналогічні позовні вимоги (по-різному висловлені, але однакові по суті: визнати протиправними дії відповідача щодо відмови позивачу – судді у відставці, який не проходив (не пройшов) кваліфікаційне оцінювання суддів та (або) не пропрацював на відповідній посаді судді три роки після проходження кваліфікаційного оцінювання, здійснити перерахунок та виплату щомісячного грошового утримання судді у відставці згідно із довідкою про суддівську винагороду працюючого на відповідній посаді судді, у правовідносинах, що виникли після дати ухвалення Конституційним Судом України рішення від 18.02.2020 № 2-р/2020.
Постанова ВС-КГС про звільнення від сплати судового збору у разі стягнення шкоди з ФГВФО
Справа № 761/736/20
Ця справа Дана Бяліка. Верховний суд зазначив, що покликаючись на ті обставини, що грошове зобов`язання ФГВФО було фактично виконано в примусовому порядку лише 24 грудня 2019 року, тобто протягом 209 днів, позивач просить суд стягнути з відповідача грошові кошти у відшкодування майнової та моральної шкоди.
Вказані вимоги безпосередньо пов`язані із попередніми вимогами до цього ж відповідача про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії.
Оскільки у цій справі правовідносини сторін, наряду з іншими, також урегульовані нормами законодавства про захист прав споживачів, оскільки зобов`язання між сторонами у справі стосується виконання рішення суду у справі про порушення права на отримання коштів за договором банківського вкладу, а тому позивач залишається бути споживачем послуг банку.
За таких обставин висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про стягнення з ОСОБА_1 судового збору за подання позовної заяви в цій справі є помилковим.
Цей огляд зроблений з використанням системи ZakonOnline.com.ua Рекомендую її через дуже дружній та зручний інтерфейс із зазначенням всіх процесуальних документів по конкретній справі і великої кількості корисних перехресних посилань, а також пошуку конкретної постанови і правової позиції.
‼ Не забудьте підключитись на наші канали з останніми новинами і оглядами судової практики. Разом з описом історичних подій й цитатами на кожен день.
- в YouTube: Немного о праве от Ростислава Кравца
- в Telegram:
- в Tumblr: Правові позиції Верховного суду
- в LinkedIn: Law Firm Kravets & Partners
- в Viber: Рада адвокатів України
- та в Instagram: АО «Кравець і партнери»
‼ Книги з таблицями судових рішень неоднакового застосування норм права за кредитними, сімейним, страховим і зобов’язальних правовідносин, банкрутства. Правові висновки ЄСПЛ Ви можете придбати тут.
Також раджу звернути увагу на:
