«Можна змусити людину не робити поганого, але не можна змусити її робити хорошого…». Приймаючи новий Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» (далі – Закон) нібито нічого явно поганого й не зробили, але й хорошого нічого не привнесли.
Читаючи зміни до ст. 14 Податкового кодексу України, неочікувано для себе починаєш розуміти, що деякі правила написання та побудови речення, які тобі розтлумачували ще за шкільних часів, втрачають будь-який зміст та логіку, коли мова йде про деякі законодавчо визначені поняття, наведені в Законі, що стосуються ст. 14 Податкового кодексу України (далі – ПКУ).
П. 5 Закону містить досить багато нових понять та інших нововведень до понятійного апарату законодавчої бази України, але на скільки вдалих можна буде зробити висновки, проаналізувавши хоча б частину з них, наведену нижче.
П. 14.1.11. ПКУ безнадійна заборгованість – заборгованість, що відповідає одній з таких ознак:
г) заборгованість фізичних осіб, прощена кредитором, за винятком заборгованості осіб, пов’язаних з таким кредитором, та осіб, що перебувають (перебували) з таким кредитором у трудових відносинах протягом останніх трьох років з моменту прощення;
Яскравий приклад того, коли маленькі слова можуть змінювати не лише речення, а й навіть долі людей, очевидно, що замість прийменника «з» мав би бути прийменник «до», тоді б конструкція попереднього словосполучення «протягом останніх трьох років» узгоджувалась зі змістом норми загалом. Така «незначна» помилка може мати наслідком не один судовий спір щодо того як дійсно рахувати та застосовувати трирічний строк перебування в трудових відносинах з кредитором.
П. 14.1.52-1. ПКУ договір добровільного медичного страхування – договір страхування, який передбачає страхову виплату, що здійснюється закладам охорони здоров’я у разі настання страхового випадку, пов’язаного із хворобою застрахованої особи або нещасним випадком. Такий договір має також передбачати мінімальний строк його дії один рік та повернення страхових платежів виключно страхувальнику при достроковому розірванні договору.
Вагітність – хвороба чи може нещасний випадок? В Україні зафіксовані випадки вагітності жінки в 1 рік? Очевидно, що в рамках податкової реформи жінки не зможуть добровільно застрахувати себе під час вагітності, явно не бралися до уваги норми міжнародного та національного права про заборону дискримінації за ознакою статі.
Насторожує також й імперативна вимога щодо мінімального строго договору саме добровільного страхування. «Добровільно» малося б означати, за загальноприйнятою логікою, з доброї волі, тобто за власним бажанням та на тих умовах, які відповідають волі особи, а не волі законодавця.
Загалом вмістити в два речення всю характеристику інституту добровільного медичного страхування, який ще перебуває в процесі формування, досить ризиковано і може мати наслідком гальмування його подальшого розвитку та удосконалення.
П. 14.1.52-2. ПКУ договір страхування додаткової пенсії – це договір страхування, який передбачає обов’язок страховика щодо здійснення страхової виплати (виплат) та/або виплат у вигляді ануїтету в разі досягнення застрахованою особою пенсійного віку, визначеного за заявою застрахованої особи у договорі страхування відповідно до законодавства з урахуванням того, що такий пенсійний вік не може бути меншим більше ніж на 10 років від пенсійного віку, який надає право на пенсію за загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням. Дострокове припинення договору до досягнення застрахованою особою зазначеного в договорі пенсійного віку неможливе, крім випадків: наявності медично підтвердженого критичного стану здоров’я (онкозахворювання, інсульт тощо) або встановлення застрахованій особі інвалідності І або ІІ групи; виїзду страхувальника та/або застрахованої особи на постійне проживання за межі України; смерті застрахованої особи. Вигодонабувачем за таким договором може бути лише застрахована особа або спадкоємці відповідно до законодавства. Особливості зміни страховика за договором страхування додаткової пенсії встановлюються відповідно до закону.
Пенсіонери певних професій як то, наприклад, вчителі, медичні працівники тощо мають право на пенсію за вислугою років, тобто, якщо вони мають визначений Законом України «Про пенсійне забезпечення» трудовий стаж за своєю спеціальністю, отже фактично їх пенсійний вік не може бути чітко визначеним і залежить виключно від тривалості індивідуальної трудової діяльності, як наслідок ця категорія осіб позбавлена можливості укласти договір страхування додаткової пенсії, оскільки неможливо визначити дату початку здійснення страхових виплат. На підтвердження цієї думки слугує й те словосполучення, що відлік здійснюється «від пенсійного віку, який надає право на пенсію за загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням», однак, як зазначалося раніше, пенсія за вислугою років визначається Законом України «Про пенсійне забезпечення», а не Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».
Заборона ж дострокового припинення договору страхування додаткової пенсії взагалі суперечить будь-яким принципам добровільності укладення договору та рівності сторін. За таких обставин особа, що повинна буде вносити страхові платежі, аби потім отримувати страхові виплати фактично потрапляє в боргові зобов’язання і ніяк не зможе їх припинити за власною волею.
Підстави, які нібито надають можливість достроково припинити договір страхування додаткової пенсії також досить сумнівні. Зокрема, критичний стан здоров’я досить суб’єктивне поняття і чіткого переліку хвороб не передбачає, що дає можливість для безмежного зловживання.
А дозвіл достроково припинити договір у випадку смерті особи взагалі виглядає дико в цивілізованому суспільстві, хто ж в такому випадку підпише додаткову угоду чи повідомить про дострокове припинення договору?
Таким чином, благородний інститут страхування додаткових пенсій, який має на меті забезпечення особи в похилому віці, коли вона вже припинить свою активну трудову діяльність, перетворюється в своєрідну боргову повинність.
П. 14.1.129.1. ПКУ будівлі, віднесені до житлового фонду, поділяються на такі типи:
а) житловий будинок – будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. Житлові будинки поділяються на житлові будинки садибного типу та житлові будинки квартирного типу різної поверховості. Житловий будинок садибного типу – житловий будинок, розташований на окремій земельній ділянці, який складається із житлових та допоміжних (нежитлових) приміщень;
б) прибудова до житлового будинку – частина будинку, розташована поза контуром його капітальних зовнішніх стін, і яка має з основною частиною будинку одну (або більше) спільну капітальну стіну;
в) квартира – ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання;
г) котедж – одно-, півтораповерховий будинок невеликої житлової площі для постійного чи тимчасового проживання з присадибною ділянкою.
Ще один приклад того як надмірна кількість розумних слів згрупованих для формулювання єдиного поняття призводить лише до проблем, а не до полегшення життя.
Вирізняючи два типи житлових будинків, законодавець дає визначення лише одному типу – житловому будинку садибного типу, а житлові будинки квартирного типу різної поверховості так і залишаються загадкою Закону. Поруч з цим визначення житловому будинку садибного типу сформульоване таким чином, що під нього можуть попасти і житлові будинки квартирного типу різної поверховості, оскільки вони теж розташовуються на земельній ділянці і складають з житлових і допоміжних приміщень. Логічно виникає питання – в чому ж різниця і для чого цей поділ?
Досить цікавим є момент щодо прибудови до житлового будинку, як окремий об’єкт нерухомості жоден інший закон його не визнає, відповідно його правовий статус є невизначеним, однак з незрозумілих причин в податковому законодавстві це житловий фонд. Слід зауважити, що це єдиний об’єкт, до якого не поставлено вимогу щодо проживання, тобто фактично навіть залитий фундамент, який сполучений хоча б з однією стіною будинку вже є житловим фондом.
Так само незрозумілим є необхідність введення такого нового законодавчо визначеного поняття як «котедж» яке його призначення та вплив на систему оподаткування також невідомі. Крім того, використання у його визначення такого словосполучення як «невелика житлова площа» матиме наслідком неодноразові зловживання, оскільки будь-які оціночні поняття можуть тлумачення на користь будь-кого, залежно від переслідуваного інтересу.
П 14.1.129.3. ПКУ дачний будинок – житловий будинок для використання протягом року з метою позаміського відпочинку.
Непослідовність та внутрішня суперечність визначень прослідковується в Законі буквально в кожному абзаці, що підтверджується вказаним вище, зокрема пп. а. п.14.1.129.1. передбачає, що житлові будинки поділяються всього на два типи: житлові будинки садибного типу та житлові будинки квартирного типу різної поверховості, однак вже п. 14.1.12.3. вказує, що й дачний будинок є житловим.
Ще одним «дивом» нового понятійного апарату в ст. 14 ПКУ є п. 14.1.129-1. ПКУ об’єкти нежитлової нерухомості – будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють:
а) будівлі готельні – готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, ресторани та бари, туристичні бази, гірські притулки, табори для відпочинку, будинки відпочинку;
б) будівлі офісні – будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей;
в) будівлі торговельні – торгові центри, універмаги, магазини, криті ринки, павільйони та зали для ярмарків, станції технічного обслуговування автомобілів, їдальні, кафе, закусочні, бази та склади підприємств торгівлі й громадського харчування, будівлі підприємств побутового обслуговування;
г) гаражі – гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки;
ґ) будівлі промислові та склади;
д) будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки);
е) господарські (присадибні) будівлі – допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо;
є) інші будівлі.
Знову ж таки маємо ситуацію з абсолютною плутаниною, коли з незрозумілих причин заклади громадського харчування розкидані в різні розділи, визначення поняття «будівлі офісні» містить словосполучення, які відомі, мабуть, тільки особі, яка писала це визначення, а будівлі для публічних виступів це виявляється казино та ігорні будинки, а не різноманітні концертні та актові зали, як того вимагає здоровий глузд.
І всі ці спостереження та обурення виникають вже після прочитання тільки перших десяти сторінок Закону, що вже говорити про решту, які взагалі містять кардинальні норми щодо податкової реформи. А ще мимоволі виникає думка як, читаючи вже такий початок, можна було допустити законопроект до його прийняття, невже голос обурення та хоробрість висловити власну думку мають виключно звичайні прості люди, які не претендуючи на високі чини та посади, готові боротися за гідне майбутнє.
Анна Мартиненко
Юрист, Адвокатська компанія «Кравець і Партнери» для Юрлиги
