Стаття 42 Конституції України гарантує, що Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Основним нормативно-правовим актом, що регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів, є прийнятий 12 травня 1991 року Закон України «Про захист прав споживачів».
Норми чинного законодавства на перший погляд є чіткими та зрозумілими рівно до тих пір, поки не постане питання захисту порушеного права в суді, тут особлива увага вже приділяється судовій практиці з того чи іншого питання, адже практикуючі юристи та адвокати досить часто зустрічають у своїй діяльність різного роду процесуальні «нюанси».
ЗУ «Про захист прав споживачів» чітко визначає:
- Захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом.
Частина 5 статті 28 Цивільного Процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) визначає, що позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
Тобто зрозуміло, що споживач має, так би мовити, привілею з питання вибору підсудності.
Далі, стаття 8 Закону України «Про захист прав споживачів» нібито чітко та послідовно визначає послідовність дій споживача у разі придбання ним товару неналежної якості, однак судова практика тут йшла у розріз і була не однозначною.
Частина 3 статті 8 ЗУ «Про захист прав споживачів» вимоги споживача, пред’являються на вибір споживача продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача.
Таким чином бачимо, що Законодавець наділяє споживача правом самостійно обрати до кого він буде пред’являти свої вимоги.
Що ж відбувається на практиці.
Як приклад розглянемо постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі №199/6062/15-ц від 24 липня 2019 року, де предметом розгляду було усунення недоліків товару або заміну неякісного товару на новий.
Позивач зазначав, що придбав мобільний телефон, який припинив працювати. Він звернувся до сервісного центру з вимогою про гарантійне обслуговування мобільного телефону, проте йому було відмовлено у проведенні гарантійного ремонту, а також проведенні експертизи продукції. Крім того, у примусовому порядку та без його згоди телефон було оформлено на оплатний ремонт, який був визначений у два дні, проте до теперішнього часу телефон йому не повернуто, чим порушенні його права як споживача послуг.
У даній справі цікавою є позиція апеляційного суду, який, на мою думку, здійснив поверхневий розгляд справи, що призвело до помилкової відмови у задоволені позову з підстави начебто неналежного відповідача по справі.
Оскільки у даній справі також наявне неналежне сервісне обслуговування то і Відповідачем по даній справі було обрано сам сервісний центр та офіційний представник виробника в Україні, в той чай, як позиція суду стосувалась того, що відповідач є неналежним, адже ним є не магазин, де останній придбав свій гаджет.
«Враховуючи те, що споживач має право вибору, до кого пред’являти вимогу, висновок апеляційного суду про те, що позов пред’явлено до неналежного відповідача є неправильним.
Крім того, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що вимоги до сервісного центру, по суті, стосувалися того, що вона прийняла на ремонт телефон і не повертає його, тобто не стосувався прав, які має споживач, згідно зі статтею 8 Закону України «Про захист прав споживачів».
Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції не вирішив спір по суті, не виконав вказівки суду касаційної інстанції, а самоусунувся від вирішення спору.
У зв`язку з наведеним оскаржуване рішення апеляційного суду не можна вважати законним й обґрунтованим.»
Отже, на прикладі даної справи бачимо, «різноманітні» підходи суду, що вирішення справи і трактування, здавалося б, очевидних норм чинного законодавства.
- Споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав.
Так би мовити «битва» норми чинного законодавства щодо звільнення споживачів від сплати судового збору та судова практика, що це стосується споживачів лише при зверненні до суду першої інстанції, була тривалою та неодноразово змінювалась.
У 2017 році Верховний Суд України у постановах від 06.09.17 у справі № 6-185цс17 та від 11.10.17 у справі № 6-916цс17 приходить до висновків, що споживач, право якого порушене і який у зв’язку з цим подає позов, відповідно до статті 22 Закону України від 12.05.1991 № 1023-XII «Про захист прав споживачів», звільняється від сплати судового збору за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції, та має обов’язок щодо сплати судового збору при вчинені відповідних дій у всіх інших судових інстанціях та у Верховному Суді України.
Такі висновки викликали масу обурення зі сторони практиків та теоретиків.
21 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду відступила від установленої практики Верховного Суду України та зазначила, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред’явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу.
Саме з завдяки постанові Великої Палати Верховного Суду по справі №761/24881/16-ц від 21 березня 2018 року, було змінено установлено судову практику та звільнено споживачів від обов’язку сплачувати судовий збір на всіх стадіях цивільного процесу.
- При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відносини щодо відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), регулюються Законом України «Про захист прав споживачів».
Захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди (частини перша, друга статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Досить довго судова практика сформована з данного питання була наступною: «Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією у випадках, передбачених законом.»
Саме такої практики притримувались суди, розглядаючи справи за позовами споживачів на захист своїх прав в частині стягнення моральної шкоди, незважаючи на внесені зміни у 2011 році до Закону, судова практика лишалась незмінною.
Постановою Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду по справі №490/8831/15-ц від 26.09.2018 року стягнувши з відповідача 1 500 грн на відшкодування моральної шкоди, Верховний Суд наголосив, що відповідно до п. 5 ч. 1 споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.
І хоч вищевказана постанова Верховного Суду не містить чіткого висновку про відступлення від вже раніше складеної судової практики, однак, її підтримує у Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.04.2019 року по справі №360/723/16-ц, який визнав, що порушення прав споживача призвели до необхідності застосування додаткових зусиль для організації свого побуту та професійної діяльності, тобто була завдана моральна шкода у вигляді душевних страждань у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї, що дає їй право на відшкодування такої шкоди та додатково у своїх висновках підкреслив, що Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 490/8831/15-ц.
Додатково заслуговує на увагу постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 року по справі №331/5054/15-ц, де суд встановив, що нездійснення передачі товару та не повернення його сплаченої вартості /попередньої оплати є підставою для стягнення таких коштів з урахуванням індексу інфляції та 3% річних.
Дана справа є цікавою в розумінні того, що між позивачем та ТОВ «Ельдорадо» існували господарсько-правові відносини вже більше трьох років, а сам позивач є фізичною особо-підприємцем.
Однак, судами було встановлено, що Позивач придбав товар як споживач, а не на виконання договору укладеного між сторонами, де останній виcтупав як фізична особа-підприємець.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10, від 5 червня 2018 року по справі №522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 216/181/16-ц).
Відносини щодо захисту прав позивача передбачають більш просте підтвердження самих правовідносин – не потрібні навіть первинні документи – достатньо фіскального чеку, квитанцій тощо (Постанова ВП ВС від 15.05.2019 року по справі №331/5054/15-ц):
43. У пункті 7 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що договір — це усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами.
44. Суди першої й апеляційної інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи фіскальних чеків та інших документів встановили, що у сторін виникли зобов`язальні правовідносини: позивач оплатив вартість товару готівкою, а відповідач товар позивачеві не передав.
45. Суди оцінили електронні накладні відповідача на внутрішнє переміщення товарів, вказавши, що ці документи не відповідають вимогам законодавства щодо форми їх складення, оскільки у них відсутня інформація, передбачена у наказі Міністерства статистики України від 21 червня 1996 року № 1193 «Про затвердження типових форм первинних облікових документів з обліку сировини та матеріалів». Зазначені накладні про переміщення товарів із основного складу на проміжний склад (кросс-док), а далі з проміжного складу (кросс-доку) на склад магазинів не підтвердили факт передання товару позивачеві. Суди встановили відсутність первинних документів, на підставі яких цей факт можна би було встановити.
Вбачається, що захист прав споживачів має ряд тонкощів, які вимагають чіткої стратегії та тактики захисту, адже навіть чітко визначені норми чинного законодавства неодноразово були піддані різним підходам їх трактування, що відображено у судовій практиці.
Карина Василевська
адвокат, Адвокатське об`єднання Кравець і партнери для Юрист&Закон
