Верховний суд України спростив процедуру стягнення позичок за «борговими розписками».
Якось моя знайома позичала в колеги чималу суму грошей. Остання ж дуже тривожилася за свої накопичення, тому переймалася, щоб отримати таке засвідчення позики, яке б не викликало жодних сумнівів. Інший колега — юрист за фахом — порадив передати гроші і скласти розписку за присутності двох свідків, які, до всього, мають поставити підписи на цьому документі. Так і зробили. Однак чи часто так серйозно підходять до справи приватні особи, позичаючи гроші? Зазвичай віддають кошти і пишуть розписки, як кажуть, без сторонніх очей. Але потім інколи трапляються проблеми. Мовляв, розписку я тобі дав, а грошей і в очі не бачив. І якщо позикодавець у такому разі звернеться до суду, то нерідко складно встановити, було передано ті гроші чи ні.
Однак нещодавно Верховний Суд України зробив прозорішою процедуру стягнення таких боргів — після винесення ухвали у справі, яка тягнулася ще з 2011 року і розглядалася у кількох судах. Ішлося про те, що позивач звернувся до суду з проханням стягнути з відповідача позичені йому у 2008 році 300 тисяч гривень. Однак останній стверджував, що то був лише проект позики, а грошей тих йому ніхто не давав, і просив визнати цей договір таким, що не укладався. До того ж, розписку було підписано лише позичальником, без підпису позикодавця. А той, у свою чергу, стверджував, що гроші давав.
Тож справа «кочувала» від суду до суду, ухвалювали рішення на користь то однієї сторони, то іншої, аж поки не дійшла до ВСУ, який у вересні своїм рішенням поставив крапки над «і».
Як зазначається у відповідній постанові ВСУ, «Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки».
Тож позичальникам потрібно бути дуже уважними під час укладання «боргових розписок». Юристи радять не віддавати такі документи позикодавцям в обмін на обіцянку надати гроші «завтра». Зокрема, старший партнер адвокатської фірми «Кравець і партнери» Ростислав Кравець пояснив «Урядовому кур’єру», що за наявності розписки вважатиметься, що гроші ви отримали. За умови, якщо інше не вказано в розписці, — наприклад, що ви візьмете кошти такого-то числа. Але на підтвердження цього має бути інша розписка, де буде зазначено, що ви взяли кошти. Тоді позика вважатиметься здійсненим фактом.
— Цим рішенням Верховний Суд уже остаточно встановив, що існування розписки є підтвердженням передачі коштів за нею, — зазначив Ростислав Кравець. — Це з одного боку. А з іншого — він остаточно вказав, що розписка фактично є борговим документом, і за нею можливе стягнення не лише самих позичених коштів, а й збитку, спричиненого несвоєчасним виконанням зобов’язань. У ст. 625 Цивільного кодексу встановлено, що за прострочення виконання зобов’язань винна сторона має заплатити 3% річних, а також кошти за індексом інфляції. Раніше існувала неоднозначна судова практика: дуже рідко, але суди не визнавали розписку тим фактом, що за нею передано кошти, тобто що був договір позики. Нині ж — якщо розписка є, вважається, що гроші були передані і що заборгованість існує.
Як зауважили «Урядовому кур’єру» у прес-службі Верховного Суду, ВСУ — найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції. І його рішення, ухвалене за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Цієї позиції суди зобов’язані дотримуватися при розгляді подібних правових суперечок.
Інна КОСЯНЧУК, Урядовий кур’єр
