Вже понад рік у Києві триває процес по перейменуванню вулиці Московської на честь загиблого Героя російсько-української війни 49-річного Дмитра Олександровича Годзенка. А віз і нині там. Хто і, головне, чому всіляко відтягує прийняття цього рішення? Журналісти сайту “24” системно проаналізували всю необхідну інформацію і зробили висновки.
Дмитро Годзенко родом зі Львова. Був активним учасником Революції Гідності. А коли розгорілася війна на Донбасі, пішов добровольцем на фронт. У складі 17-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади воював на передовій. Був головним сержантом ЗСУ. Улітку мав поранення у Майорську. Осколки 120-ї міни влучили у спину, коли Дмитро відправляв побратима в укриття. Частина дрібних лишилась у тілі. Військовий реабілітувався і повернувся у зону АТО, хоч з таким пораненням міг лишатися на мирній території.
5 грудня їх підрозділ у повному складі рвонув відбивати селище Зайцеве Донецької області у ворога. Весну 2016-го зустрічали теж там.
Батальйоном у повному складі увійшли й чотири місяці утримували Зайцево. Було загострення, кожного дня по дві-три бойових дії. І міномети, і гранатомети, і артилерія працювала часто. Бувало, по 200-300 “прильотів” за день. Ми тримались і інтенсивно працювали, – розказує про той період командир 17-го батальйону Олександр Щербина.
Те, що у Зайцевому, м’яко кажучи, було неспокійно, не стало на заваді зустрічі батька й сина на нульовій позиції “Хулігани”. 16 березня, у день народження останнього. Син бійця – журналіст 24-го каналу Олексій Годзенко регулярно працює у зоні бойових дій. Згадує, що перебуваючи в окопі під час потужного обстрілу з мінометів та гранатометів, батько сказав більше ніколи не просити брати з собою. “Дембельнись – і не буду просити”, – відповів. Але не склалося….
Батько і син
31 березня 2016 року життя воїна несправедливо обірвалося. Кремезний, ростом понад два метри, “Годзила” загинув під час мінометного обстрілу, прикриваючи побратимів. Наступного дня їх мали демобілізувати. І він про це знав…
“Батальйон у повному складі стояв на відведення із зони АТО. Більша частина виїхала. Того дня було тихо, а далі почався артобстріл. Прилетіла 120-та міна в той дім, де Дмитро знаходився. Він стояв у проході дверей, а міна потрапила в коридор. Позаду нього було чи то 4, чи 5 людей, яких Годзенко, фактично, закрив собою, бо був кремезним. Він лишався тяжкопораненим. Встигли привезти в лікарню. Там і помер.
Після того, як ми його забрали, поклали в труну, тут же в Зайцевому організували прощання. Приїхали і наші військовослужбовці, і сусіди. Прикордонники. Волонтери. Військові медики. Влаштували живий коридор. Попрощалися. Веселий, чуйний, надійний – такий хлопець був. Хороше почуття гумору мав. Постійно всіх підтримував. Достойний військовослужбовець і Герой”, – розповідає комбат Олександр Щербина.
Він один з-понад 10-ти тисяч героїв, котрі віддали життя за нашу Батьківщину. 3 квітня прощання з воїном відбулося в мирній столиці.
Прийшло дуже багато людей того дня: волонтери, побратими й просто небайдужі. Мене особисто вразило, що люди, які проходили повз, зокрема й студенти-іноземці, чорношкірі, ставали на коліна й плакали. На ту хвилину всі осягли втрату, себто навіть випадкові очевидці зрозуміли, що у нас війна, що ми втратили ще одного захисника, ще одну людину з великої літери. Я з “Годзилою” був знайомий ще з Майорська. Він завжди був шанованою людиною на війні, – спецназівець Данило Турчин.
Військові відзнаки знаходили бійця за життя, висловлення вдячності продовжилось і по смерті
21 березня 2015 року Президент України підписав наказ про нагородження його орденом “За мужність” III ступеня.
Це була перша державна нагорода “Годзили”.
Дмитро отримав недержавне звання Народний герой України, медаль від УПЦ КП “За жертовність і любов до України” та нагрудний знак “Гідність та честь” від “Спілки ветеранів та працівників силових структур України “Звитяга”.
Посмертними нагородами є також Залізний Хрест “За мужність” від всеукраїнського об’єднання учасників бойових дій та ветеранів АТО та медаль “За довіру” від українських воєнних кореспондентів.
А вже шостого квітня 2016-го року на сайті Київської міської ради з’являється петиція авторства юриста Ростислава Кравця з пропозицією перейменувати вулицю Московську у вулицю Дмитра Годзенка.
Ось як коментує з’яву ідеї Кравець:
“Я Дмитра знав дуже давно. Наголошую, він добровільно пішов на фронт і перебував там навіть довше, ніж це було передбачено. Тому й виникла пропозиція перейменувати вулицю Московську, на якій він у свій час мешкав, у вулицю на його честь. Вважаю, що наступні покоління повинні мати в пам’яті, що була така людина. А також усвідомити, що завжди є можливість висловлювати свою позицію. Не мовчати. Якщо ви не згодні з тим, що відбувається в країні, то треба, не лише сидячи на дивані перед екраном телевізора щось розповідати, а й своїми діями показувати незгоду. Як це робив Дмитро”.
Збір підписів пройшов з порушенням правил. Імовірно, якась добра душа накрутила ледь не половину голосів, що їх за кілька днів до кінця голосування анулювали.
1 листопада Комісія з питань найменувань рекомендувала Київраді здійснити перейменування. Відповідне рішення було прийнято на засіданні Комісії з питань найменувань під головуванням заступника голови КМДА Олексія Резнікова.
Під час обговорення пролунала інформація про те, що даний топонім є історичним, однак Резніков парирував: “При всій моїй повазі, але це не та назва вулиці, яку я хочу бачити на мапі Києва”.
Етап громадських обговорень вже був пройдений, кияни сказали своє “так”
Того ж дня російські ЗМІ почали сурмити у всі сурми. Адже противник зубами чіпляється за збереження власної символіки. Зокрема і на сайті офіційного видання Міноборони РФ “Звєзда” з’явилась публікація з промовистим заголовком: “В Киеве поборники декоммунизации добрались до Московской улицы”. На “Вєсті ФМ” мовилось, буцімто, “улица Московская попала под закон о декоммунизации. Украинские националисты просят ее переименовать в честь силовика “Годзилы”, которого убили на Донбассе”. А скандальне інтернет-видання “Lenta.ru” в одній статті про перейменування вулиць в Україні згадує і зміну назви ковбаси “Московської” на “Бандерівську”, імовірно, маючи на меті блиснути іронією.
На загал, про яку декомунізацію йдеться? Адже назва – дійсно історичний топонім. Офіційно вулиця виникла після спорудження у 1708 році Старої Печерської фортеці, як та, що пролягає на шляху до Москви. Немає сумнівів, крім караванів з крамом, до лігва ворога тягнулись і довжелезні колони закатованих українців. І стерти б слід цього шляхом зміни назви – не інакше, як гідно і конче треба.
Однак тут має місце початок бюрократичної тяганини в стінах КМДА. Постанова Комісії з найменувань ходила від комітету до комітету майже рік.
Ось як коментує ситуацію син військового Олексій Годзенко:
Це є наочна ілюстрація усіх “плюсів” української бюрократичної системи. Якщо ти голова департаменту, котрий займається, наприклад, підрахунком голубів у Дарницькому районі, то все одно будеш у себе тримати цю постанову, бо ти, блін, офігезно важливий чиновник! Аве бюрократам! Повторюся, профільні, на чолі з Олексієм Резніковим, вже майже рік тому сказали своє “так”.
Врешті 5 жовтня цього року на пленарному засіданні Київради підняли питання про перейменування, що розглядалося не окремо, а пакетом проект-рішень про внесення змін до найменувань об’єктів міського підпорядкування.
У сесійній залі розгорнулась дискусія щодо пропозиції проводити увічнення лише після спливу десяти років по смерті особи.
Михайло Поживанов з фракції “Батьківщина” заявив, що в нього самого “виникає питання, а чи перейменовувати на ім’я особи, яка, особливо, загинула в АТО”. Додав, що час покаже, а через 10 років це, можливо, зроблять інші депутати.
На що Володимир Бохняк з ВО “Свобода” парирував : “Виявляється, що ми заборонимо цим рішенням вшановувати героїв? Завтра в нас що буде, прапор ДНР під Київрадою розгорнутий і принцип демократії? Назвіть мені кого ми не заслужено найменували, чи в нас всі вулиці йдуть військовими?”
Цікавою була й позиція Олександра Пабата з фракції БПП “Солідарність”:
Спочатку потрібно зробити капітальний ремонт цієї вулиці, потім підготувати бюджет на таблички, які б чітко писали ім’я цього героя, а потім проводити інші дії.
Здавалося б, адекватна і цілком вірне бачення. Так і має бути в країні з високими стандартами життя. Але чи в нинішній ситуації? Тим паче, коли нашу країну четвертий рік втягнуто в неоголошену війну, внаслідок чого героїчно гинуть воїни, щоби у тому ж таки Києві не їздили тими ж таки вулицями російські танки. А в данім випадку така позиція пропрезидентської фракції більше схожа на відтягування й замилювання очей.
А от слова Вікторії Мухи з “Солідарності” взагалі здаються абсурдними. Мовляв, найменовуючи вулиці іменами одних героїв, дискредитуємо інших. Ліпшого варіанту, ніж повернутись до розгляду цього питання після “закінчення подій на Сході”, депутат не знайшла.
Дискусія стрімко переросла у відкриту конфронтацію
“Ви що сепаратистів тут збираєтесь зустрічати? Хтось тут у залі знає те, чого не знаємо ми? Можливо, доведеться у швидкому часі перейменовувати їх на ім’я діячів лнр чи днр? Таке враження, що саме в цьому корінь протиріччя. Ми живемо в часи героїв. Це дуже складні часи для всіх нас. Не бачу жодного приводу, щоби не увічнювати сьогоднішніх героїв, бо вони зараз вчиняють свій подвиг”, – наголосив Денис Попов з ВО “Свобода”.
Беззаперечний факт в тому, що перейменування вулиць – це не лише увічненням пам’яті, а й елемент освіти й виховання підростаючого покоління. Цю думку відстоював Володимир Назаренко з ВО “Свобода” й констатував, що позбуватися наслідків минулої окупації шляхом перейменування потрібно вже зараз.
Пленарне засідання проводилось в ліпших традиціях – з затягнутими напруженими перервами та “п’ятихвилинками”. У кулуарах КМДА можна було бачити активістів багатьох організацій. Зокрема С14 активно моніторить процес перейменування вулиці імені ворожої столиці ледь не з перших днів.
Ось як коментує ситуацію координатор С14 Сергій Бондар:
“Ми намагались максимально сприяти на шляху просування цього рішення. Ходили на різні комісії, домагались погодження. Рік тому справа була на завершальному етапі, Київраді потрібно було лише підтримати рішення. Проте з невідомих причин дане рішення було відтермінованим, припускаю, стало заручником бюрократії. Ми вирішили освіжити процес і у співпраці з депутатами “Свободи” домоглись винесення на порядок денний цього питання. Наші прогнози виключно позитивні”.
Загалом правки про 2 або 3 роки з моменту смерті особи, що подається на увічнення, теж не були підтримані депутатською більшістю. Проект-рішення розглянули по старому порядку. Його визнали, як такий, що прийнятий у першому читанні.
Пікантною нотою засідання стало висловлення Андрія Страннікова єдиної позиції від фракції БПП “Солідарність”: “не брати слово по обговоренню кожного з 19 проектів щодо перейменування й не голосувати, за винятком хіба що найменування нових вулиць, надання історичних назв та певних виняткових випадків, які є всіма зрозумілими і всіма сприймаються”.
Насправді всі запропоновані вулиці – винятки, що пройшли відповідну процедуру, і всі підтримані науковими інституціями, істориками, інститутом національної пам’яті. Фактично депутати міськради мали просто затвердити рішення або відхилити.
Проте Странніков знехтував роботою профільної комісії й зазначив, що “депутат – це людина, яка голосує так, як вона вважає за доцільне, і так як вирішила фракція”.
Суб’єкту подання Олексію Резнікову теж було, що сказати:
“З грудня 2016 року ви не розглядаєте перейменування. І це накопичений об’єм, який пройшов всі процедури, двічі комісію з найменувань, громадські обговорення, профільні комісії Київради. Товариство, скоро буде рік, як ви не приймаєте з цього приводу рішень. Хоча б відхиліть тоді, щоби всі знали, що ви проти. Я представляю комісію з науковців, лінгвістів, істориків, депутатів. Рік, ви не можете прийняти рішення при всій повазі до кожного присутнього і відсутнього так само”.
А далі в сесійній залі з’явився мер Кличко, оголосив, що вже вісімнадцята година, й обговорення цього питання скінчено.
Як наслідок – перенесення розгляду на наступний тиждень. Себто станом на 5 жовтня голосування за проект-рішення щодо перейменування вулиці Московської в честь Дмитра Годзенка було провалене з тріском.
Далі – більше. У ніч на 10 жовтня невідомі активісти власноруч перейменували вулицю. Зокрема, наліпки з прізвищем військовослужбовця з’явились на табличках Введенського монастиря УПЦ Московського патріархату, Музею української діаспори та будівлі, де знаходиться приймальня депутата фракції БПП Ярослава Діденка.
Інформація про перейменування вперше виникла на сторінці “Чорного комітету”. У повідомленні йшлося, що небайдужі громадяни вважають ганебним існування вулиці на честь окупантів на четвертому році війни з Росією.
“Кияни повинні звикати, що ця вулиця названа на честь Дмитра Годзенка! Ми будемо тиснути на чиновників всіма доступними методами. І ми доб’ємося офіційного перейменування!”, – зазначили в листі.
До слова, і сьогодні частину наліпок не зняли. А на місці здертої на Введенському монастирі маркером дописано прізвище військового.
А вже 12 жовтня на черговім пленарнім засіданні Київради активісти мали в руках плакати з написами: “Ні – вулиці, що прославляє столицю окупанта!”, “вулиці “Годзили” бути!” тощо. Спротив набирав оберту.
Син Дмитра Годзенка Олексій напередодні записав відео-звернення до депутатів з проханням зробити свій вибір безпосередньо з фронтової зони. Ба більше, з місця загибелі батька – селища Зайцеве, де донині не стихають бої.
Засідання Київради почалося традиційно. З місцевих баталій. Ярослав Діденко від фракції БПП висунув варіант найменувати Московську іменем Ярослава Мудрого. Окрім цього він не мав сорому геть й покепкував з ситуації, запитавши, чи варто показувати відео про києворуського князя, чи всім, мовляв, відомо, що це за історичний діяч.
Далі транслювали відео-звернення сина військового. Його переглядали стоячи.
Давайте назвемо Печерська, Старопечерська, Новопечерська. Все таки поруч святині, Києво-Печерська Лавра. А для бійця підберемо в Києві іншу вулицю, або нову збудуємо. Це було б справедливо історично.
Але пропозицію про зняття не вніс. Справа в тому, що голосували не по кожному пункту окремо, а пакетом перейменувань. Тому депутати мали можливість лише зняти певний пункт з порядку денного. Нею вдало користалися. Фактично, загальний проект-рішення “схуд” на половину пунктів.
Проте навіть з внесеними правками голосування було провалене!
“Представники “патріотичної” партії Блоку Петра Порошенка, я думаю, що це було технічною помилкою, що ми не проголосували цілим залом за Героя України Дмитра Годзенка, який прикрив собою і поклав своє життя, щоби ми спокійно могли тут працювати. Але ми теж воюємо. Давайте сьогодні проголосуємо за Годзенка, за Міхновського. Київська міська рада, яка не шанує героїв, ні Києву, ні країні не потрібна. По вулиці Московській: коли російську окупанти в часи Мазепи поставили тут залогу, вони зробили вулицю Московську. Я просив би, щоби Київ був столицею воюючої країни, а не промосковським містом”, – Юрію Сиротюку з ВО “Свобода” не вистачило терпіння.
“Свободівці” заблокували трибуну. Оголошено перерву на дві години.
По поверненню сесійна зала помітно порідшала. Рішення щодо повернення до обговорення було прийняте повторно. Опісля “п’ятихвилинна” перерва тривала у шість раз довше. І що б ви думали? Не вистачило трьох голосів для прийняття! “За” – 58. Утримались – 4. Не голосували – 14.
“Я наполягаю на можливості прийняти остаточне рішення і визначитись. Майте сміливість сказати “ні”. Соромно дивись на те, що відбувається, шановні колеги. Скажіть “так” або “ні”. Половинчаста позиція нікого з вас не робить шанованим”, – апелював до депутатів заступник голови КМДА Олексій Резніков.
За результатами останнього голосування того дня не вистачило одного голосу…
Частина депутатів фракції “Єдність” просто повитягувала картки з системи, щоби не голосувати, хоч фізично знаходились у сесійній залі.
24 депутати фракції “Солідарність”, 4 депутати фракції “Самопоміч”, 1 депутат “Батьківщини” та 5 депутатів “Єдності”, не надали голосів. Вони або утримались, або не голосували, тим самим проект був завалений.
Дуже схоже на те, що фракція Президента України та міського голови Києва “Солідарність” саботує декомунізацію, вшанування героїв російсько-української війни та ідеологів державної самостійності України.
Під дверима на депутатів чекали активісти з тими ж плакатами. Щоправда, написи помітно погрубішали. Між активістами, себто трьома дівчатами й двома юнаками, і Ярославом Діденком спалахнула сутичка на високих тонах. Депутат заявив, що він є “корінним печерянином” і покликаний захищати інтереси киян, котрі проти перейменування в честь військового. Слів активістів і слухати не хотів. “Жоден із вас не мешкає на Печерську, і ви за нас, киян, це будете вирішувати?” – запитував.
Наостанок, коли пан Ярослав затикає рота й обрубує мову скандуванням “Слава Україні”, нічого не лишається, як кричати у відповідь “Ганьба депутату”.
Родина Дмитра Годзенка бореться за перейменування вулиці імені ворожої столиці. А поки триває тяганина, увічнюють воїна іншими способами. Нещодавно на цвинтарі встановили трьохтонний пам’ятник. Славетний “Годзила” дивиться зі скелі, на обличчі – добра усмішка. Майстер монументу відмовився від портретів, але щоби увічнити Героя, зробив виняток.
“Проглядає зі скелі, бо він був дуже великим і дуже сильним. І скеля – це щось таке, що може його охарактеризувати”, – Олексій Годзенко.
За словами колеги по цеху, журналістки сайту “24” Євгенії Мазур, син дуже схожий на батька:
“Діма був великий. В усіх сенсах – фізично, інтелектуально, духовно. Насправді, здається що у тіло менших розмірів його душа просто не влізла би. Дуже правильний, по-чоловічому. З ним було завжди і легко, і цікаво, і весело, про що би ми не говорили. І він був для Льошки і батьком, і другом, і прикладом, і взагалі всім. Ще з інституту постійно чули його розповіді про тата. Коли Діма пішов воювати – пишався ним неймовірно, і це було настільки помітно і заразно, що не можна була не пишатись ними обома, – згадує Євгенія – Льошка дуже тішився, коли я визнала, що він трохи зменшена і патлата копія батька. Вони дійсно фантастично подібні”.
Я себе відчуваю продовженням Діми. Ми були одночасно друзями й ворогами, але у жорсткі моменти – просто побратимами. За першої можливості одне-одного під*обували й підтримували! На Майдані витягали одне-одного. На фронті просто люто обіймались! – Олексій Годзенко.
Нині Олексій часто буває на фронті. Військові ротації сприймає за свято. За допомогою камери й мікрофону чесно показує, якою є війна. І просто говорить, що там, себто серед своїх, – добре.
Волонтер Анжела Денисенко, що допомагає й рідному батальйону “Годзили” 17-ому, згадує:
Діма – це взагалі така величезна, кремезна людина, але з таким самим великим серцем. Добрячок був, хоч і звали «Годзила». Тому як уперше побачила цього малого стрункого Олексія… ну просто молодчинки!.. Причому Льоша, він же ж з батьком та побратимами дійсно був на передовій і під час обстрілів. Тато не казав: “синку, сиди вдома або гуляй з дівчатами”. Ні. Він був справжній батько, і справжній захисник і хотів, щоби його син був гідним. Тому й не казав: “Льоша, відійди від цієї війни”. Кожен з них робив ту справу, яка, я вважаю, доведе всіх нас до перемоги. Це дуже особлива сім’я. Якщо можна, то їх треба клонувати…Треба Олексія вже одружити, і хай робить козачат нам.
Жінка тепло відгукується про сина військового:
“Вважаю, що він не просто син, а справді патріотичний боєць, справжній воєнкор, який повинен бути сьогодні на фронті. Він свою справу гідно робить і своєю роботою і вчинками нас навчає, як робити свою справу професійно, і у сьогоднішньому форматі дійсно – патріотично. Олексій опікується й переживає за багатьох хлопців з різних підрозділів, але коли ми зустрічаємось у рідному підрозділі – 17-отому, то всі молоді хлопці вважають його братиком, той, хто старший, – сином. Він є сином цього батальйону. Видно у діях, що от те, що робить, точно задля майбутнього України. Це, мабуть, у них сімейне”.
У розмові з Анжелою Денисенко ми уперше почули, що Дмитро Годзенко врятував їй життя.
“Це було за два дні до його особистої смерті. Ми приїхали на фронт з волонтерами в Зайцево. Призвели хлопцям смачненьке-тепленьке для нашої спільної перемоги. І вже мали далі їхати – вийшли з двору. І тут почав працювати снайпер. Я біля вуха у себе два хлопки таких почула, і, мабуть, ніколи їх не забуду. Були утрьох: я, Андрій – волонтер і Діма – “Годзила”. Він майже схопив нас за шкірки, швиденько завів у двір. Сказав схилити голову, бо працює снайпер. Він нас вивів з лінії вогню”, – розповідає волонтерка.
Про те, що Олексій гідний свого батька, говорять і нагороди, отримані під час плідної журналістської діяльності. А зібралось їх чимало.
Пам’ятна медаль “За вірність традиціям” 1-го ступеня від ВГО “Спілка ветеранів та працівників силових структур “Звитяга””.
Подяка “За плідну співпрацю та сприяння у зміцненні державної безпеки під час виконання співробітниками Головного управління військових та службових завдань у зоні проведення АТО та з нагоди 25-ї річниці з дня створення Служби безпеки України” від Головного управління СБУ у Києві та Київській області.
Орден “За заслуги” 3-го ступеня від Президента України.
Медаль “За сприяння Збройним Силам України” від міністра оборони України.
Відзнака “За заслуги” від “Фонду ветеранів військової розвідки”.
Бойова подяка “За постійну всебічну увагу до воїнів-захисників України” від 17-го ОМПБ.
Крайньої поїздки на АТОвщину куля 12, 7 калібру пролетіла біля вуха воєнкора Годзенка. Очевидно, працював снайпер. Той був або ж геть сліпим, або ж маркувальний напис «Pressa» не справляє жодного враження на підлоту. Сталося те за 2 кілометри від місця загибелі батька.
А в Олексія – нова радість. Новий рік на фронті. І навряд чи буде перебільшенням сказати, що він живе від ротації до ротації.
До слова, останніх два засідання Київради щодо перейменування теж переглядав, перебуваючи на Сході. Як було те все сприймати чоловіку, гадаю, зрозуміло без зайвих слів.
21 листопада відбулося чергове і останнє засідання міськради у цьому році щодо перейменувань. Проект шодо зміни назви вулиці Московської на Дмитра Годзенка не прийнято і не відхилено. Рішенням є надалі голосувати окремо по кожному з пунктів. Нині вкотре етап профільних комісій.
Коли виноситиметься питання на порядок денний – невідомо.
