Однією з найбільш болючих питань у сфері речових прав на нерухоме майно є питання повернення майна законному власнику, яке в більшості випадків не завершується отриманням судового рішення, а ще більше проблем виникає з його виконанням та фактичним повним відновленням порушених прав.
На сьогодні непоодинокими залишаються випадки, коли при розгляді подібних справ, які стосуються права власності на майно можна зустріти різні формулювання як в прохальних частинах позову, так і в резолютивних частинах судових рішень як от, наприклад, зобов’язати повернути майно, зобов’язати передати майно, витребувати майно.
На жаль, не кожне з таких здавалося б цілком зрозумілих та однотипних формулювань матиме бажаний наслідок у формі фактичного повернення майна та безперешкодної реєстрації речових прав на майно.
Проблема в тому, що судові органи, органи примусового виконання судових рішень та суб’єкти реєстрації речових прав на практиці по-різному сприймають для себе обов’язки (як власне уповноважені представники держави) щодо сприяння ефективного захисту та поновлення прав особи.
Слід зазначити, що судові органи розмежовують як два самостійні способи захисту – зобов’язання повернути майно та витребування майна (хоч на практиці таке розмежування, яке було зроблено в переважній більшості суддями-науковцями без практичного досвіду, призводить лише до плутанини та не полегшує пересічним громадянам реалізації права на судовий захист, адже особа звертається до суду аби повернути собі втрачене майно і її єдиною метою є отримання свого ж майна, а не отримання сумнівної наукової праці з приводу того, що хоч майно і її, але спосіб захисту неефективний, тому в позові відмовлено).
І власне з цього й починаються труднощі при виконанні судових рішень. Так, на даний час, більш менш сталою є позиція ВП ВС з приводу того, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (йдеться в постанові Верховного Суду по справі №910/9381/20 від 14.06.2022 року).
Однак, ефективним відновленням порушених прав на підставі такого рішення є декілька нюансів та проблем.
За змістом ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про витребування майна буде розцінене державним виконавцем як рішення немайнового характеру, адже за цим рішенням боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.
На жаль, законодавець передбачив досить дивний та взагалі неефективний спосіб для примусового виконання рішень немайнового характеру, який полягає в тому, що спочатку виконавець перевіряє виконання рішення боржником, потім у разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу (який стягується на користь держави), повторно перевіряє виконання рішення боржником, у разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Тобто, рішення суду немайнового характеру в примусовому порядку не може бути виконане, штраф і той сплачується державі, а особа отримує в результаті ще одне довготривале провадження, тепер уже кримінальне з невідомим фіналом, що власне і підтверджує висновок про те, що бачення ефективного способу захисту і його реалізації як мінімум у суддів та виконавців – різне.
Насправді було б справедливо залучати до такого примусового виконання правоохоронні органи, які навіть із застосуванням спеціальних засобів могли б фактично забезпечити повернення майна його законному власнику.
Є ще один важливий нюанс з приводу примусового виконання такого рішення, адже боржником у виконавчому провадженні не буде державний реєстратор, а буде інша особа, яка незаконно заволоділа майном і в якої витребується таке майно, примусове виконання такого судового рішення через державного виконавця в частині забезпечення внесення змін в реєстр речових прав таким судовим рішенням не охоплюється.
Це означає, що особа повинна самостійно подати документи на внесення змін в реєстр речових прав на нерухоме майно, але тут також є деякі нюанси. Для державної реєстрації права власності у разі витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння на підставі рішення суду подаються необхідні для відповідної реєстрації документи, передбачені статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що підтверджують право власності на нерухоме майно належного власника, крім випадку, коли право власності належного власника на таке майно було зареєстроване в Державному реєстрі прав (п. 67 постанови КМУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» №1127 від 25.12.205 року).
На практиці це означає, що лише самого судового рішення про витребування майна недостатньо, якщо права позивача раніше не були зареєстровані в реєстрі, а необхідно подати весь перелік документів як для нової реєстрації, тобто надати правовстановлюючі документи, що в деяких випадках також може спричинити проблеми, адже досить часто судове рішення ґрунтується на архівних документах, на підставі яких судом в мотивувальній частині визнається право власності позивача, при тому, що в самого позивача правовстановлюючі документи відсутні.
Насправді така вимога закону є не досить логічною, адже суд вирішуючи справу про витребування майна встановлює та перевіряє доказами юридичний факт – належність права власності на майно позивачу, подання ж додаткових документів реєстратору, окрім такого судового рішення, призводить лише до проблем саме з ефективним відновленням порушених прав та невиправданим формалізмом, що лише створює ще одну перешкоду, яка навіть може перерости в ще один невиправданий судовий процес.
З наведеного можна зробити висновок, що на даний час держава не забезпечує саме ефективне відновлення порушених прав законного власника майна, умисно це робиться чи через недбалість або неосвіченість – спірне питання, але в силах кожного це змінити: юристи – допомогти правильно сформулювати позовні вимоги та донести суддям, що ефективний спосіб захисту – це не змагання в теоретичних знаннях, а врахування особливостей реальної можливості відновлення порушених прав; судді – приймати рішення з максимально уніфікованим підходом, спрямованим на допомогу особі, а не створення ще більшої плутанини на фоні власних амбіцій; виконавці – вчасно застосовувати заходи виконання та ініціювати внесення змін при виявленні проблем з виконанням; реєстратори – зменшити рівень надмірного формалізму та бюрократії і також ініціювати внесення змін при виявленні проблем з реєстраторам; законодавцям та урядовцям – приймати акти та зміни до них на основі реальних подій та зауважень і пропозицій від тих, хто дійсно є спеціалістами у своїй сфері, а не заради популізму.
Анна Мартиненко, адвокат АО Кравець і партнери
