Велика палата продовжує неприємно вражати своїми правовими позиціями, що, як на мене, є наслідком випадкових людей та нежиттєздатного формату роботи одночасно всіх юрисдикцій, які не мають відношення до самої справи та її розгляду належним чином.
Перелік рішень та практики, які включені до огляду:
🔷 Огляди судової практики та інші рішення:
🔸 Огляд судової практики ВС-ККС за квітень 2025 року
🔸 Огляд судової практики ВС-КГС за квітень 2025 року
За цей період, рекомендую звернути увагу на наступні ухвали, постанови й рішення:
Справа № 2/1522/11652/11
Дуже дивне рішення особливо в частині висновків, що не стосуються суті справи. Суд зазначив:
87. Законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов’язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:
— у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);
— у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.
Законодавством не передбачено обов’язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження та у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.
Повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за виключенням випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).
Справа № 440/14216/23
Дуже шкода, що судді досить вибірково розуміють норми Конституції України, що забезпечують існуючі соціальні гарантії та заборону їх зменшення. Суд зазначив:
183. Здійснивши позивачу грошову виплату в розмірі 2 900 грн, ГУ ПФУ застосувало правила частини п’ятої статті 13 Закону № 3551-ХІІ в редакції Закону № 2983-ІХ, яка є чинною як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на час вирішення справи, неконституційною не визнавалася, що підтверджує те, що ГУ ПФУ діяло на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначених законом.
184. З огляду на те, що чинне законодавство України не передбачає виплату позивачу разової грошової допомоги до Дня Незалежності України в розмірі восьми мінімальних пенсій за віком, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про задоволення позову постановлене з неправильним застосуванням норми матеріального права і порушенні норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню.
185. Аналізуючи наведені вище норми законів № 3551-ХІІ й № 2983-ІХ, приписи Конституції України, а також зміст спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що стаття 22 Конституції України, яка за своїм змістом адресована органу законодавчої влади, у цій справі не є застосовною, оскільки щорічна разова грошова виплата особам з інвалідністю внаслідок війни безпосередньо не передбачена в Конституції України та визначається спеціальним законом, а тому на неї не поширюються й визначені статтею 22 Конституції України гарантії щодо заборони скасування чи звуження змісту та обсягу прав.
186. Суд першої інстанції допустив порушення процесуальної норми частини четвертої статті 7 КАС України, помилково застосувавши до спірних правовідносин частину п’яту статті 13 Закону № 355-ХІІ у редакції Закону № 367-XIV, яка не є чинною.
Справа № 902/111/24
Велика палата зазначила:
129. Обов’язок повернути лісову ділянку та привести її в придатний для подальшого використання за призначенням стан у строки, визначені договором, невід’ємно пов’язаний з настанням певного юридичного факту ? припинення дії договору.
130. Отже, суб’єкти правовідносин можуть врегулювати питання щодо повернення лісової ділянки в придатному для подальшого її використання за призначенням стані в добровільному (позасудовому) порядку на підставі положень договору та приписів законодавства України.
131. У зв’язку із наведеним під час звернення до суду з позовом про розірвання договору довгострокового тимчасового користування лісами від позивача не вимагається вчинення дій, що передбачені положеннями статті 376 ЦК України, та не є обов’язковим пред’явлення вимоги про знесення самочинного будівництва особою, яка його здійснила, або за її рахунок та/або визнання за власником (користувачем) земельної ділянки права власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
132. За таких обставин позовна вимога про розірвання договору довгострокового тимчасового користування лісами є належним та ефективним способом захисту.
Справа № 924/971/23
Велика палата зазначила:
183. Укладаючи спірний договір, КПУ знала про звернення Мін’юсту з позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою.
184. Виходячи з обставин справи, сторони спірного договору дарування усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину і суперечність його мети публічному порядку (публічно-правовим відносинам, які визначають основи суспільного ладу держави) та свідомо допускали настання протиправних наслідків.
185. Підсумовуючи викладене вище слід дійти висновку, що укладаючи спірний договір дарування КПУ діяла всупереч вимогам статті 14, частини другої статті 23 Закону України «Про політичні партії в Україні». Як діяльність політичної партії, яка завдає шкоди державній безпеці, так і розпорядження майном політичної партії не у спосіб і не для мети, визначеної законом, є порушенням публічного порядку.
186. Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що нікчемний правочин є недійсним уже в момент свого вчинення (ab initio) і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто ні для кого не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.
266. Відповідач 1 у касаційній скарзі зазначає, що заборона політичної партії станом на момент укладення спірного договору не передбачала своїм наслідком передання майна, коштів або інших активів партії у власність держави. Застосовуючи положення Закону України від 03.05.2022 № 2243-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони політичних партій» до спірного договору, позивач порушує положення частини першої статті 58 Конституції України.
267. Здійснюючи правову кваліфікацію спірного договору у цій справі, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що спірний договір є нікчемним на підставі приписів частин першої, другої статті 228 ЦК України як такий, що порушує публічний порядок. Правовим наслідком недійсності нікчемного договору є повернення кожною із сторін одержаного за таким правочином. Даючи правову оцінку спірним правовідносинам в контексті недійсності спірного договору Велика Палата Верховного Суду керувалася Законом України «Про політичні партії в Україні» в редакції, чинній на дату укладення спірного договору.
Крім цього, рекомендую звернути увагу на наступну судову практику і роз’яснення:
Огляд судової практики ВС-ККС за квітень 2025 року
В огляді за квітень 2025 року відображено важливі правові позиції та висновки з кримінального і кримінального процесуального права, які матимуть значення для формування єдності судової практики.
У сфері кримінального права акцентовано, що:
– якщо при призначенні неповнолітньому покарання з урахуванням положень статей 99–102 КК України таке покарання буде нижчим від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, додатково посилатись на ст. 69 КК України не потрібно;
– кримінальна відповідальність медичного працівника за неналежне виконання ним своїх професійних обов’язків виключається, якщо він не мав можливості виконати свої обов’язки належним чином через неявку пацієнта на прийом, що було важливим для встановлення правильного діагнозу та проведення належного лікування, за умови інформування пацієнта про можливі ускладнення в разі недотримання лікарських рекомендацій.
У сфері кримінального процесуального права зроблено висновки про те, що:
– суд касаційної інстанції може самостійно перевірити процесуальні документи, які стосуються наявності у слідчого чи прокурора повноважень на здійснення певних процесуальних дій у разі надання таких документів стороною обвинувачення під час касаційного перегляду судових рішень, якими особу було притягнуто до кримінальної відповідальності за вчинення інкримінованого кримінального правопорушення;
– положення ч. 1 ст. 461 КПК України, згідно з якими заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами може бути подано протягом трьох місяців після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася або могла дізнатися про ці обставини, підлягають застосуванню як у разі коли в заяві йдеться про обставини, які підтверджують вчинення особою більш тяжкого кримінального правопорушення, ніж те, за яке її було засуджено, або спростовують висновки про її невинуватість (частини 2, 3 вказаної статті), так і в разі коли в заяві йдеться про обставини, що підтверджують невинуватість засудженого або вчинення ним менш тяжкого кримінального правопорушення (ч. 4 ст. 461 КПК України).
Упродовж квітня 2025 року ККС ВС сформулював також інші, не менш актуальні правові позиції, які висвітлено в огляді судової практики.
Огляд судової практики ВС-КГС за квітень 2025 року
В огляді висвітлено низку правових позицій в окремих категоріях спорів, що належать до господарської юрисдикції.
Зокрема, у постановах у справах про банкрутство сформульовано правові висновки щодо:
▪️відмінності між вирішенням судом «спору про право» та вирішення судом про відкриття провадження у справі про банкрутство;
▪️відсутності повноважень розпорядника майна боржника (за відсутності припинення повноважень органів управління заявника) звертатися до суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство іншої особи.
У постанові у справі, пов’язаній з антимонопольним та конкурентним законодавством, міститься висновок щодо:
▪️застосування забезпечення позову у спорі про заборону вчиняти дії, направлені на підготовку до введення в цивільний обіг лікарського засобу, та відмову в державній реєстрації лікарського засобу.
У постановах у справах щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів містяться висновки стосовно:
▪️правових наслідків невнесення до ЄДР відомостей щодо змін у складі учасників товариства;
▪️неефективності вимоги про визнання недійсним рішення загальних зборів АТ, яке стало підставою для обов’язкового викупу акцій, за умови, що спірним є лише питання про вартість акцій;
▪️прав учасника ПП на отримання інформації про діяльність підприємства і проведення аудиту фінансової звітності останнього під час дії арешту корпоративних прав ПП у кримінальному провадженні.
У постанові у справі щодо земельних відносин та права власності викладено правовий висновок про:
▪️можливість витребування трансформаторної підстанції як самостійного об’єкта власності.
Справа № 505/4433/21
Це наша справа, яка завдяки USAID активістам та іншому зброду реформаторів розглядалась в суді першої інстанції майже 4 роки. Суд дуже ретельно обгрунтував своє рішення і зокрема зазначив:
Таким чином, вакцинування для працівників з наведеного вище переліку наказу МОЗ №2153 є обов’язковим, не робити його можуть лише ті працівники, які мають саме абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень.
Проте, згідно з ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
При цьому уст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»чітко визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, відсторонюються від виконання зазначених видів робіт у разі відмови або ухилення від обов’язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом. Тобто відмова цих працівників від обов’язкових профілактичних щеплень має відбутись саме у такому порядку, який встановлений законом.
Отже, із змістуст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»вбачається, що відсторонюються від виконання робіт працівники у разі, коли вони від обов’язкових профілактичних щеплень відмовилися або ухилилися саме у порядку, встановленому законом.
Пунктом 2.5 Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов’язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання.
Отже, посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби зобов’язані вносити подання про усунення працівників від роботи у визначений законодавством спосіб.
Відповідно вказаному, за відсутності у роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби, відсторонення ним від роботи працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, вбачається неправомірним.
Суду не надано достатніх належних та допустимих доказів того, що роботодавцем при відстороненні позивача від роботи у зв’язку із відсутністю у нього щеплення проти COVID-19 дотримано вимог ч. 6ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»в частині отримання письмового лікарського підтвердження про відмову від обов’язкового профілактичного щеплення чи акту, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, а також вимог ч. 2ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»щодо не допуску позивача до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.
Справа № 320/9326/25
Це наша справа і дуже приємно двічі, що не дивлячись на явний політичний підтекст цієї справи, судді не злякались та захистили права викладачів й студентів. Суд зазначив:
Як вірно встановив суд першої інстанції, станом на момент подання позивачем заяви про забезпечення позову процес реорганізації університету розпочато та здійснюються активні дії щодо його втілення.
Зважаючи на положення оскаржуваного наказу та зокрема його підпункту 4 пункту 8, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про існування реальної загрози вивільнення позивача у зв’язку із скороченням його посади внаслідок здійснюваної реорганізації.
Таким чином, у разі задоволення позовних вимог у даному спорі фактичне виконання судового рішення буде суттєво ускладнене або ж взагалі неможливе, оскільки повернення до початкового стану потребуватиме проведення комплексних заходів зворотної реорганізації, практичне здійснення яких обґрунтовано поставлено судом першої інстанції під сумнів.
Більше того, внаслідок здійсненої та завершеної на виконання спірного наказу реорганізації, права позивача, за захистом яких він звернувся до суду, не будуть фактично захищені у разі задоволення позовних вимог, що суперечить завданню адміністративного судочинства. У цьому випадку позивачу доведеться вживати додаткових заходів для захисту своїх прав у судовому порядку, що істотно ускладнить їх поновлення.
Сама лише наявність механізму поновлення на роботі неправомірно звільненого працівника та можливість його поновлення на «рівнозначній» посаді у новій установі не унеможливлює застосування заходів забезпечення позову у даному спорі, а навпаки, свідчить про те, що поновлення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду, буде істотно ускладнене або ж взагалі неможливе.
Зважаючи на це, без вжиття заходів забезпечення позову існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам працівників, до кола яких належить і позивач, до ухвалення судового рішення у даній справі, а відновлення таких прав буде істотно ускладнене чи взагалі неможливе у разі задоволення позову після проведеної реорганізації Національного університету «Одеська юридична академія».
Виходячи із конкретних обставин даної справи, колегія суддів вважає, що обраний позивачем та застосований судом першої інстанції спосіб забезпечення адміністративного позову відповідає його предмету та, водночас, вжиття таких заходів не зумовлює фактичного вирішення спору по суті, а спрямоване лише на збереження існуючого становища до розгляду справи по суті заявлених вимог.
Справа №460/7221/25
Це чергова наша справа щодо отримання паспорта громадянина України у вигляді книжечки. Суд зазначив:
Відповідно до ст.14 Конвенції, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі «Х’ю Джордан проти Великої Британії» сформулював таку позицію: «Якщо загальна політика або захід мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, то вони (загальна політика або захід) можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу».
Таким чином, позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі — у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
Крім того, законодавець, приймаючи Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України» №1474-VIII від 14.07.2016, яким внесено зміни до Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» №5492-VI від 20.11.2012, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України та не допускати жодної дискримінації у залежності від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України.
Справа № 279/1441/25
Це чергова наша справа про оскарження незаконних штрафів ТЦК. Суд ретельно розібрався у нормах законодавства та зазначив:
Пунктом 40 Порядку № 560 передбачено, що під час вручення повістки здійснюється фото- і відеофіксація із застосуванням технічних приладів та засобів фото- та відеофіксації представником територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейським.
Згідно з п. 41 Порядку № 560 належним підтвердженням оповіщення резервіста або військовозобов’язаного про виклик до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу чи відповідного підрозділу розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ є:
1) у разі вручення повістки — особистий підпис про отримання повістки, відеозапис вручення повістки або ознайомлення з її змістом, у тому числі відеозапис доведення акта відмови від отримання повістки (додаток 2), а також відеозапис відмови резервіста або військовозобов’язаного у спілкуванні з особою, уповноваженою вручати повістки.
Відповідно до пункту 40 Порядку № 560 у разі відмови резервіста або військовозобов’язаного від отримання повістки представником, який уповноважений вручати повістки, складається акт відмови від отримання повістки, який підписується не менш як двома членами групи оповіщення. Акт відмови від отримання повістки оголошується громадянину.
Акт відмови від отримання повістки подається керівнику районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки для вжиття заходів до притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності.
Акт відмови від отримання повістки реєструється в районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
Утім, в матеріалах справи не міститься жодних доказів відмови ОСОБА1 від отримання повістки.
Частиною 5 ст. 258 КУпАП визначено, що протокол не складається у разі вчинення в особливий період адміністративних правопорушень, передбачених зокрема ст. 210-1 цього Кодексу, разом з тим в постанові зазначено, що інкриміноване позивачу правопорушення підтверджується актом відмови від отримання повістки та протоколом про адміністративне правопорушення.
Проте самого протоколу про адміністративне правопорушення позивачем матеріали справи не містять, як і акту відмови від отримання повістки.
Єдиним доказом вчинення позивачем інкримінованого адміністративного правопорушення у даній справі є лише сама оскаржувана постанова по справі про адміністративне правопорушення.
Однак, оскаржувана постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності не є беззаперечним доказом вчинення ним правопорушення, оскільки саме по собі описання адміністративного правопорушення не може бути належним доказом вчинення особою такого порушення. Така постанова по своїй правовій природі є рішенням суб’єкта владних повноважень щодо наслідків розгляду зафіксованого правопорушення, якому передує фіксування цього правопорушення.
Цей огляд зроблений з використанням системи ZakonOnline.com.ua Рекомендую її через дуже дружній та зручний інтерфейс із зазначенням всіх процесуальних документів по конкретній справі і великої кількості корисних перехресних посилань, а також пошуку конкретної постанови і правової позиції.
‼ Не забудьте приєднатися до наших каналів з останніми новинами і оглядами судової практики. Разом з описом історичних подій й цитатами на кожен день.
- в YouTube: Трохи про право від Ростислава Кравця
- в Viber: Правники, адвокати, судді
- в Telegram:
- в LinkedIn: Law Firm Kravets & Partners
- в Tumblr:Правові позиції Верховного суду
- в Reddit: Правники, адвокати, судді
- та в Instagram:АО «Кравець і партнери»
‼ Книги з таблицями судових рішень неоднакового застосування норм права за кредитними, сімейним, страховим і зобов’язальних правовідносин, банкрутства. Правові висновки ЄСПЛ Ви можете придбати тут.
Також раджу звернути увагу на:
Строки за якими були зміни у питаннях зняття та виключення з військового обліку
