Поки Велика палата у відпустці, з’являються поодинокі окремі думки професійних суддів, які вчергове свідчать про помилковість створення іноземцями цієї інституції та загрозу яку вона несе у собі в частині створення правової держави та дотримання Закону й прав людини.
В огляд включена практика ЄСПЛ, Верховного суду, виправдувальний вирок за звинуваченням у непокорі, рішення про скасування штрафів ТЦК й незаконної мобілізації та виключення зі складу військової частини, протиправність штрафів за червоні сигнали повороту й багато іншого.
Перелік рішень та практики, які включені до огляду:
🔷 Огляди судової практики та інші рішення:
🔸 Огляд судової практики Верховного Суду щодо процесуальних витрат
🔸 Огляд судової практики ВС-ККС за липень 2025 року
🔸 Огляд практики ЄСПЛ за червень 2025 року
Крім цього, рекомендую звернути увагу на наступну судову практику і роз’яснення:
Огляд судової практики Верховного Суду щодо процесуальних витрат
Зокрема, в огляді висвітлено правові позиції про:
▪️вид судового рішення, яким має бути вирішено питання про розподіл процесуальних витрат;
▪️істотність порушення вимог КПК через залишення без розгляду питання про розподіл процесуальних витрат;
▪️відшкодування витрат, пов’язаних із прибуттям до місця судового провадження, залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів;
▪️розподіл процесуальних витрат судом у межах розгляду того кримінального провадження, під час розгляду якого вони виникли;
▪️розподіл процесуальних витрат у разі звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим, передачею на поруки, закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності;
▪️розподіл процесуальних витрат у разі закриття кримінального провадження у зв’язку з відмовою потерпілого від підтримання обвинувачення, втратою чинності законом, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння;
▪️розподіл процесуальних витрат у разі, коли у вчиненні кримінального правопорушення визнано винними декількох осіб.
Огляд судової практики ВС-ККС за липень 2025 року
В огляді відображено важливі правові позиції з кримінального та кримінального процесуального права.
У сфері кримінального права акцентовано, що:
– при призначенні покарання за новим вироком суд не може застосувати правила ст. 71 КК України, якщо особу було звільнено від відбування покарання за попереднім вироком у зв’язку з усуненням законом караності діяння, за яке вона була засуджена;
– якщо дії особи, яка розраховувалася за товар у різних магазинах та аптеках банківською карткою, що належить потерпілому, охоплювалися єдиним умислом на вчинення крадіжки, то вартість викраденого майна визначається загальною сумою завданої матеріальної шкоди, навіть якщо в жодному з інкримінованих епізодів сума викраденого майна не перевищувала нижньої межі, необхідної для притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 185 КК України;
– квартира, призначена для постійного або тимчасового проживання, проте в конкретний проміжок часу не придатна для цього через відсутність відповідного внутрішнього оздоблення та ремонту, відповідає всім ознакам житла як предмета кримінального правопорушення, визначеного ст. 162 КК України.
У сфері кримінального процесуального права вказано, що:
– особа, яка спільно проживала, але не перебувала в шлюбі з особою, що загинула в ДТП, має право на визнання її потерпілою у кримінальному провадженні відповідно до статей 3, 55 КПК України;
– протоколи оглядів інтернет-сторінок і телеграм-каналів та додатки до протоколів, у яких зафіксовано (за допомогою функцій скриншоту, друку й запису на технічні носії інформації) зміст відображеної на них інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню, є допустимими доказами;
– якщо апеляційну скаргу подав прокурор, який включений до складу групи прокурорів на момент її подання, то він має право на подання такої скарги незалежно від того, чи брав участь у судовому розгляді в суді першої інстанції та чи був включений до складу групи прокурорів на етапі досудового розслідування.
Вирішення питань щодо новизни й неочевидності в патентних спорах, введення в оману споживачів стосовно торговельних марок, ступінь копіювання авторських творів та інші спори про захист прав на об’єкти інтелектуальної власності потребують спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо.
Залучення експертів, які мають необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, дає змогу суддям використовувати їхні висновки, щоб правильно вирішити спори, встановивши обставини, що мають ключові та вагомі значення, для з’ясування яких необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, та, відповідно, забезпечити єдність судової практики.
Експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має такі самі права і обов’язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду.
Відповідні процесуальні зміни запроваджені в ГПК України та Законі України «Про судову експертизу» згідно із Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».
У зв’язку із зазначеними змінами у спорах щодо захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності значно зросла кількість висновків експертів.
У цьому огляді висвітлено ключові підходи КГС ВС щодо таких висновків експертів та їх впливу на прийняття рішень. Сподіваємося, цей матеріал стане в пригоді всім, хто працює у сфері інтелектуальної власності.
Огляд практики ЄСПЛ за червень 2025 року
В огляді, серед іншого, відображено низку рішень ЄСПЛ щодо дотримання Державами-учасницями прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Звернемо увагу на деякі з них.
Справа SPIVAK v. Ukraine (№ 21180/15) стосувалася примусового психіатричного лікування заявника та незаконного продовження його госпіталізації всупереч рішенню суду про припинення лікування. Він скаржився за ст. 3, пунктами 1, 4, 5 ст. 5 та за ст.13 Конвенції.
ЄСПЛ зазначив, що національні суди самі встановили незаконність утримання після 24 жовтня 2014 року, отже було порушено п. 1 ст. 5 Конвенції.
Суд визнав, що перегляд питання щодо продовження застосування примусових заходів медичного характеру без участі заявника не відповідав вимогам справедливості: заявник не міг бути присутнім на слуханнях і не мав права самостійно ініціювати перегляд свого утримання, суди поверхово розглядали відповідні справи, покладаючись лише на лікарські висновки, а омбудсман підтвердив існування системної проблеми в країні. Тому було порушено й п. 4 ст. 5 Конвенції.
ЄСПЛ також вказав, що майже дворічне примусове лікування без доведеної потреби, відсутність гарантій проти свавілля та вплив препаратів на когнітивні функції становили нелюдське й таке, що принижує гідність, поводження всупереч ст. 3 Конвенції. Порушення цього положення становили й умови утримання (переповнені палати, обмежений доступ до санітарних умов і прогулянок). Водночас Держава не створила належної правової бази й ефективних засобів захисту на порушення ст. 13 Конвенції.
Справа Á. F. L. v. Iceland (№ 35789/22) стосувалася позбавлення заявника права опіки над дочкою, що, на його думку, було дискримінаційним через відсутність «розумного пристосування» у зв’язку з його інвалідністю (аутизм, СДУГ, легка розумова відсталість). Він посилався на ст. 8 Конвенції в поєднанні зі ст. 14 Конвенції.
ЄСПЛ підкреслив: у рішеннях щодо дітей пріоритет мають їхні найкращі інтереси. Інвалідність не може бути єдиною підставою для позбавлення батьківських прав. Слід оцінювати, як вона реально впливає на здатність до виховання з урахуванням наданої допомоги. У цій справі ісландська влада організувала системну підтримку, але в дитини виявили занедбаність. Тому позбавлення опіки було обумовлене не самою інвалідністю, а недостатніми батьківськими навичками попри надану допомогу. ЄСПЛ дійшов висновку, що порушення ст. 8 Конвенції у поєднанні зі ст. 14 Конвенції не було.
Справа № 638/14121/23
Суд ретельно розібрався у ситуації з врахуванням всіх обставин, що передували невиконанню наказу та зазначив:
З наведених обставин вбачається, що близько місяця до 09.08.2023 ОСОБА12 мав проблеми зі здоров’ям, про що повідомляв командуванню. Заява обвинуваченого про неможливість виконати бойове розпорядження 09.08.2023 через стан здоров’я є правдивою, підтвердженою, обгрунтованою та не була направлена на уникнення виконання наказу з надуманих, неіснуючих причин.
На підставі викладеного, суд дійшов висновку щодо наявності у ОСОБА12 поважної причини, що унеможливлювала виконання ним бойового розпорядження, а саме хворобливий стан його здоров’я.
При цьому, відповідно до ст. 37 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого, Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV (далі — Статут), військовослужбовець після отримання наказу відповідає: «Слухаюсь» і далі виконує його. Для того, щоб переконатися, чи правильно підлеглий зрозумів відданий наказ, командир (начальник) може зажадати від нього стисло передати зміст наказу. Підлеглий має право звернутися до командира (начальника) з проханням уточнити наказ.
Про виконання або невиконання наказу військовослужбовець зобов’язаний доповісти командирові (начальникові), який віддав наказ, і своєму безпосередньому командирові (начальникові), а також вказати причини невиконання наказу або його несвоєчасного (неповного) виконання. Якщо військовослужбовець розуміє, що він неспроможний виконати наказ своєчасно та у повному обсязі, він про це зобов’язаний доповісти вищезазначеним особам негайно.
За приписами ст. 254 Статуту, військовослужбовці зобов’язані негайно повідомити про захворювання безпосередньому начальникові, який зобов’язаний направити хворого до медичного пункту частини.
ОСОБА12 , отримавши наказ командира, доповів прямому начальнику про неможливість його виконання та вказав поважну причину такої неможливості, діючи у відповідності до вимог статей 37, 254 Статуту.
Крім того, слід зазначити, що відповідно до ст. 335 Статуту, на бойове чергування забороняється призначати хворих військовослужбовців.
З суб’єктивної сторони злочин, передбачений ч. 4 ст.402 КК України, склад якого є формальним, може бути вчинений лише з прямим умислом.
За результатами дослідження наданих доказів, суд дійшов висновку, що стороною обвинувачення не доведено наявність у ОСОБА12 умислу на вчинення інкримінованого йому злочину, а отже в діях обвинуваченого відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України.
Невиконання наказу було обумовлене не злочинними намірами ОСОБА12 та/або небажанням ним виконати свій конституційний обов?язок щодо захисту держави, а його незадовільним станом здоров’я.
Справа № 758/3057/25
Це чергова наша справа про скасування штрафу. Суд зазначив:
При цьому з огляду на презумпцію протиправності рішення суб’єкта владних повноважень, що закріплена у ч. 2 ст. 77 КАС України, обов’язок доведення вчинення особою відповідного правопорушення, а отже і обов’язок доведення правомірності власного рішення, покладається саме на суб’єкта владних повноважень.
Таким чином, відповідачем не доведено, що у позивача виник обов’язок з’явитися до ІНФОРМАЦІЯ1 у строк, зазначений у повістці, і що від виконання цього обов’язку позивач ухилився.
З матеріалів справи вбачається, що оскаржувана постанова винесена з суттєвими порушеннями як матеріального (відсутні докази наявності у діях особи складу правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП), так і процесуального законодавства (проведення розгляду справи за відсутності особи, яка притягається до відповідальності, та за відсутності відомостей про її належне повідомлення про дату, час і місце розгляду). Відповідачем не спростовано протиправність свого рішення.
За результатами розгляду справи та дослідження матеріалів справи суд вважає інкриміноване обвинувачення необґрунтованим, оскільки надані суду матеріали справи про адміністративне правопорушення не дають можливості «поза розумним сумнівом» виключити можливість існування інших версій розвитку подій, про які зазначається у спірній постанові. Тобто як факт вчинення особою правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, так і його вина у вчиненні правопорушення не доведені.
Справа № 600/1095/25-а
Дуже важливе рішення не тільки для священнослужителів, а й всіх хто має право на відстрочку чи підлягає бронюванню. Суд зазначив:
Аналізуючи вищевикладені норми суд зазначає, що не лише у військовозобов’язаного громадянина є обов’язок щодо повідомлення органів ТЦК про наявність підстав для відстрочки, а й органи ТЦК зобов’язані перевіряти та володіти інформацією щодо статусу особи з метою недопущення протиправних дій щодо особи, а тому відповідач 1 мав перевірити наявність чи відсутність у позивача права на відстрочу від призову за мобілізацією, ураховуючи відповідне повідомлення з боку позивача.
Перевірка наявності відстрочки в силу норм Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154 є повноваженнями саме ТЦК.
Так, право на відстрочку від мобілізації, яке надано громадянам України, що підлягають бронюванню відповідними структурами, законом України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку», є непорушним та таким що не залежить від реальної реалізації громадянином даного права.
Судом встановлено, що на момент виникнення спірних правовідносин позивач мав право на бронювання як священнослужитель у відповідності до Закону №3543-ХІІ, Постанови № 76 та Порядку.
Матеріалами справи підтверджено, що позивач, є священнослужителем християнської церкви. Крім цього, його включено до списку священнослужителів для бронювання на час мобілізації та військового стану, про що є відповідний лист Державного комітету з етики та свободи совісті. Зазначене підтверджується, зокрема, письмовими доказами.
Таким чином, на позивача на час призову його на військову службу розповсюджувався відповідний імунітет від такого призову, передбачений пунктом 1 частини 1 статті 23 Закону № 3543-XII.
Імунітет, що надається правовим актом і встановлює права та свободи громадянина, є більш високим ніж пріоритет держави до можливості вчинення дій, направлених на спонукання особи до вчинення активних дій щодо реалізації даного права.
Право на відстрочку від мобілізації, яке надано громадянам України, що підлягають бронюванню відповідними структурами, Законом №3543-ХІІ, є непорушним та таким, що не залежить від реальної реалізації громадянином даного права.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що після отримання повідомлення від позивача про його включення до списків на бронювання як священнослужителя, відповідач-1 був зобов’язаний вжити належних заходів для перевірки цієї інформації та врахування її при проведенні подальших мобілізаційних заходів. Невиконання цього обов’язку призвело до порушення права позивача на відстрочку від призову, гарантованого пунктом 1 частини 1 статті 23 Закону № 3543-XII та Порядком бронювання, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 76. Факт подання позивача до списків на бронювання Державною службою України з етнополітики та свободи совісті є підтвердженням наявності у нього відповідного права, і не може бути нівельований формальними процедурними питаннями, особливо в умовах, коли позивач своєчасно повідомив компетентний орган про свій статус.
Справа № 753/20509/24
Дуже сподіваюсь, що ця справа вже поставить крапку в питаннях червоного кольору сигналів повороту і співробітники патрульної поліції припинять перевищувати повноваження. Суд зазначив:
Відповідно до п. 9.1.а. ПДР сигнали, що подаються світловими покажчиками повороту, є попереджувальними сигналами.
Отже, законодавець розмежовує поняття «зовнішній світловий прилад» та «попереджувальний сигнал». При цьому диспозиція ч. 1 ст. 121 КУпАП передбачає відповідальність за використання зовнішніх світлових приладів та їх переобладнання з порушенням відповідних стандартів, і не охоплює використання попереджувальних сигналів.
З огляду на те, покажчик поворот не відноситься до зовнішніх світлових приладів, а є попереджувальним сигналом, у діях ОСОБА_1 відсутня об’єктивна сторона інкримінованого їй адміністративного правопорушення.
Будь-яких доказів переобладнання транспортного засобу після його державної реєстрації відповідач не надав.
Департамент патрульної поліції, заперечуючи проти позову надав відеозапис події з нагрудної камери поліцейського.
Разом з тим, суд зауважує, що на вказаному відеозаписі не зафіксовано керування ОСОБА_1 , транспортним засобом, що має несправності системи зовнішніх світлових приладів чи несправності покажчиків повороту, або переобладнаний з порушенням відповідних правил, норм і стандартів.
Водночас ч. 2 ст. 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Натомість відповідачем не доведено правомірності свого рішення, доказів на спростування тверджень позивача не надано.
Докази, надані суду, які стали підставою для винесення постанови не фіксують, що позивач порушив п. 31.4.3.а. ПДР України, а відтак не підтверджують факт вчинення позивачем зазначеного правопорушення.
Цей огляд зроблений з використанням системи ZakonOnline.com.ua Рекомендую її через дуже дружній та зручний інтерфейс із зазначенням всіх процесуальних документів по конкретній справі і великої кількості корисних перехресних посилань, а також пошуку конкретної постанови і правової позиції.
‼ Не забудьте приєднатися до наших каналів з останніми новинами і оглядами судової практики. Разом з описом історичних подій й цитатами на кожен день.
- в YouTube: Трохи про право від Ростислава Кравця
- в Viber: Правники, адвокати, судді
- в Telegram:
- в LinkedIn: Law Firm Kravets & Partners
- в Tumblr:Правові позиції Верховного суду
- в Reddit: Правники, адвокати, судді
- та в Instagram:АО «Кравець і партнери»
‼ Книги з таблицями судових рішень неоднакового застосування норм права за кредитними, сімейним, страховим і зобов’язальних правовідносин, банкрутства. Правові висновки ЄСПЛ Ви можете придбати тут.
Також раджу звернути увагу на:
Строки за якими були зміни у питаннях зняття та виключення з військового обліку
