За цей період, рекомендую звернути увагу на наступні ухвали, постанови й рішення:
Постанова ВП-ВС про цивільну юрисдикцію спору викладача с закладом вищої освіти
Справа № 420/3453/19
Ця справа в черговий раз доводить абсолютну непотрібність адміністративної юрисдикції та можливість завжди перекласти з неї спір на іншу юрисдикцію.
Закриваючи провадження у справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що спір між сторонами в цій справі не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства у зв`язку з тим, що відповідач у справі не є суб`єктом владних повноважень у розумінні положень Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), не є органом управління освітою та не здійснює функцій суб`єкта владних повноважень у сфері управлінської діяльності, а позовні вимоги спрямовані на захист суб`єктивного права позивачки у сфері приватноправових договірних відносин, які виникли між вищим навчальним закладом та працівником, який виконує свої посадові обов`язки на підставі трудового договору.
З огляду на це суди дійшли висновку про наявність правових підстав для закриття провадження в адміністративній справі, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, а пов`язаний з вирішенням питання щодо права позивачки на підвищенням кваліфікації та стажування.
Заклад вищої освіти хоча і реалізує публічні інтереси держави під час здійснення освітнього процесу, однак не є суб`єктом владних повноважень у розумінні положень КАС України, не є органом управління освітою та не здійснює функцій суб`єкта владних повноважень у сфері управлінської діяльності, а ректор не є посадовою чи службовою особою суб`єкта владних повноважень.
Належність Національного університету «Одеська юридична академія» до юридичних осіб публічного права вказує лише на порядок створення цієї юридичної особи.
Відносини викладача (науковця) з вищим навчальним закладом освіти, належність викладача до професорсько-викладацького складу, як і відносини вищого навчального закладу з контингентом осіб, які навчаються в закладі вищої освіти і яким цей заклад через здійснення викладачами своїх обов`язків надає вищу освіту, не утворюють того освітнього середовища у сфері вищої школи, на які можна поширити визначення поняття «публічна служба», що сформульоване в процесуальному законі, а на осіб (викладачів, студентів тощо), які творять і перебувають в освітньо-правовому полі, – статусу державного службовця чи особи, яка виконує функції однієї з осіб, перелічених у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України. Своєю чергою вищий навчальний заклад та/чи його очільники по відношенню до таких осіб не наділені владними, субординаційними, примусовими повноваженнями.
Однаковою мірою характер відносин, які виникають між викладачем і вищим навчальним закладом, можна застосувати й до ситуації, коли викладач домагається від навчального закладу (роботодавця) виконання перед ним зобов`язань чи певних умов, спрямованих на посилення бажання та уміння викладача навчати студентів та/чи для інших цілей, що зумовлені властивостями посади викладача вищого навчального закладу та спрямовані на розвиток її особистості шляхом формування та застосування її компетентностей.
Справа № 807/2306/16
Чергова постанова з вигаданою юрисдикцією та повним відступом від вже тричі зміненої позиції. Новий рівень досягнуто, вірніше пробито.
Велика палата зазначила, що питання виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) врегульовані законодавством, насамперед Законом № 899-IV, у якому регламентовано, хто, які особи, які мають право на земельну частку (пай), прописана послідовність дій останніх, визначені підстави для виділення земельних ділянок в натурі, в історичному вимірі визначені компетентні органи, які розглядали звернення щодо виділення земельних часток на місцевості. У цьому та кореспондуючих йому законодавчих актах встановлені повноваження останніх й описано точний і зрозумілий опис послідовності (алгоритм) їхніх дій та рішень. За законом реалізація питання про виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) віднесена до повноважень державних органів влади – місцевих державних адміністрацій (принаймні на час виникнення цього спору) і органів місцевого самоврядування (станом на час касаційного перегляду справи).
Отже, якщо орган, який наділений повноваженнями на прийняття рішення про виділення земельної ділянки на місцевості, ці повноваження буде використовувати чи застосовувати не на підставі чи всупереч вимогам законодавства, то тоді може виникнути спір, в основі якого перебуватиме ймовірне порушення, недотримання або в іншій формі невиконання вимог закону, які зачіпатимуть права чи інтереси особи. Такий спір буде прямо пов`язаний з органом держави або в особі органу місцевого самоврядування з владою (владною діяльністю).
Коли спір, стороною в якому є орган державної влади чи місцевого самоврядування, суть якого полягатиме в основному в тому, що ці органи не діють у законодавчо визначеному порядку, поза межами повноважень чи із порушеннями, то такий спір набуває ознак публічно-правового спору, оскільки юридичний характер державного розсуду в цих спірних правовідносинах надає діям та рішенням суб`єкта владних повноважень ознак публічності, які регулюються публічно-правовими нормами.
У такому правовому відношенні суб`єкт владних повноважень не має можливості вирішувати спір, приміром подібний до того, що виник у цій справі, автономно, керуючись власною волею, вільно від законодавчих положень чи іншим способом, характерним для приватноправових відносин.
Крім цього, рекомендую звернути увагу на наступну судову практику і роз’яснення:
Справа № 703/747/12
Це наша справа. Верховний суд зазначив, що в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції представник ОСОБА_1 , зокрема, посилався на те, що кредит надавався на споживчі цілі, у зв`язку з чим відповідно до статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк повинен був попередньо направити йому вимогу про дострокове повернення кредиту, чого не було зроблено. Зазначав, що банк не надав належного розрахунку заборгованості з відображенням усіх її складових.
При апеляційному перегляді справи суд апеляційної інстанції належним чином не встановив усіх фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, не навів мотивів відхилення вищевказаних доводів апеляційної скарги відповідача, в тому числі й щодо відсутності належного розрахунку заборгованості зі всіма складовими, не визначився із характером спірних правовідносин, зокрема, не встановив строк настання виконання основного зобов`язання, не перевірив, чи направляв банк досудову вимогу про дострокове погашення кредиту та чи отримав її позичальник, унаслідок чого зробив передчасний висновок про задоволення вимог щодо стягнення заборгованості за тілом кредиту та відсотками (як простроченої, так і дострокової).
Справа 757/2442/19-ц
Це наша справа. Я був дуже здивований рішенням суду першої інстанції, суддю яка приймала рішення я поважаю. Однак апеляція прийняла не менш дивне рішення. Позов задоволено частково. Однак строк неповернення депозиту рахували чомусь не до фактичного зарахування коштів на рахунок вкладника, а до моменту списання їх виконавчою службою с рахунку банку в НБУ. І по друге, чомусь суд виріши законним встановлення вже після закінчення строку дії договору замість 1% по вкладу на вимогу 0,01%.
Зокрема суд зазначив. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову в зв`язку з перебуванням на розгляді у Верховному Суді справи за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року помилковим, оскільки на час постановлення рішення судом першої інстанції, Верховним Судом вже була розглянута касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року та хвалена постанова від 04.12.2019р. про залишення рішення суду першої та апеляційної інстанції без змін. Окрім того, Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 р. у вказаній цивільній справі зазначив, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 14 листопада 2014р., що має преюдиційне значення, встановлено укладення спірних договорів №SAMDN1000711169348 та № SAMDN1000717735387.
Таким чином, на час ухвалення судового рішення у даній справі існувало остаточне рішення суду, яке набрало законної сили, яким було встановлено та вирішено питання доведеності укладання між сторонами вказаних договорів, пролонгації їх строку дії, встановлення факту розірвання та припинення дії договорів.
Цей огляд зроблений з використанням системи ZakonOnline.com.ua Рекомендую її через дуже дружній та зручний інтерфейс із зазначенням всіх процесуальних документів по конкретній справі і великої кількості корисних перехресних посилань, а також пошуку конкретної постанови і правової позиції.
‼ Не забудьте підключитись на наші канали з останніми новинами і оглядами судової практики. Разом з описом історичних подій й цитатами на кожен день.
- в YouTube: Немного о праве от Ростислава Кравца
- в Telegram:
- в Tumblr: Правові позиції Верховного суду
- в LinkedIn: Law Firm Kravets & Partners
- в Viber: Рада адвокатів України
- та в Instagram: АО «Кравець і партнери»
‼ Книги з таблицями судових рішень неоднакового застосування норм права за кредитними, сімейним, страховим і зобов’язальних правовідносин, банкрутства. Правові висновки ЄСПЛ Ви можете придбати тут.
Також раджу звернути увагу на:
